Свекруха заявила, що їй начхати на день народження Іри, і зажадала їжі, а потім до будинку прийшла сусідка

Чайник закипів. Іра розлила окріп по чашках. За столом вони помовчали, кожна про своє. Світлана Аркадіївна чекала чогось, що не відбувалося, і від цього їй було незручно. Іра це бачила й нічого не робила. Незручна тиша була, мабуть, найкращим подарунком, який вона могла собі зробити цього дня народження.

Максим приїхав о пів на першу. Іра чула, як унизу грюкнули дверцята машини. Вони жили на другому поверсі. Із кухні добре було чути подвір’я. Вона саме знімала каструлю з вогню, зварила курячий суп, поставила котлети в духовку. Усе це вона робила методично, без злості, думаючи про своє.

Світлана Аркадіївна одразу пожвавішала, вийшла в коридор зустрічати сина. Іра залишилася на кухні. Чула, як відчинилися вхідні двері, як мати із сином обмінялися парою слів упівголоса. Потім кроки в коридорі стали ближчими, і Максим увійшов на кухню.

Він був у тій самій куртці, в якій поїхав учора. Неголений. Від нього пахло димом. На дачі вони палили торішнє листя. Це Іра знала. Ще пахло чимось солодким, парфумерним, не його одеколоном.

— Привіт, — сказав Максим. — Не з днем народження, просто привіт.

— Привіт, — сказала Іра.

Він підійшов до холодильника, дістав воду, випив просто з пляшки, поставив назад, не дивився на неї.

— Суп готовий, — сказала Іра. — Будеш?

Потім він помовчав, потім повернувся до неї, і в його обличчі було щось, що Іра за три роки навчилася впізнавати. Так він виглядав, коли хотів почати розмову, яку давно відкладав. Трохи напружені плечі, погляд повз неї, у бік вікна.

— Іро, нам треба поговорити.

— Так, — погодилася вона, — треба.

Він, здається, очікував, що вона почне сама, але вона не починала. Просто спокійно дивилася на нього, як дивляться на пацієнта перед тим, як поставити перше запитання на прийомі.

— Я був на дачі не сам, — сказав Максим. Слова давалися йому насилу, наче він тягнув щось важке. — Це було… Загалом, це вже кілька місяців. Я не знаю, як це сталося. Це просто…

— Лариса, — сказала Іра.

Він замовк.

— Сусідка із сусідньої ділянки, двадцять вісім років, розлучена. — Іра говорила рівно. — Фотографії в мене є, Максиме. Валентина принесла їх сьогодні вранці, поки ти їхав.

Він провів рукою по волоссю, відвернувся до вікна.

— Ти знала?

— Дізналася сьогодні, але тепер знаю.

— Іро, я… — Він обернувся. У голосі з’явилася та інтонація, яку Іра теж знала. Трохи винувата, трохи агресивна, як у людини, яку впіймали, але яка ще не вирішила, чи варто визнавати. — Це не означає, що я тебе не люблю. Загалом, так просто вийшло. Буває, ми дорослі люди.

— Буває, — погодилася Іра.

Він знову здивувався її спокою, чекав сліз, чи крику, чи того, що вона жбурне в нього тарілку.

Вона цього не робила.

— Твоя мати знала, — сказала Іра. — Вона сама сказала, що ти їй усе розповідаєш.

Максим мовчав.

— Ти возив її туди? — запитала Іра.

— Ні.

— Добре.

Вона повернулася до плити, зменшила вогонь під супом.

— Пообідай, нам ще багато чого треба обговорити, але не зараз. Я вийду. Мені треба зателефонувати.

— Ір… — він ступив до неї.

— Ми ж можемо пізніше, Максиме, — сказала вона й вийшла з кухні, залишивши його стояти біля плити.

У коридорі Світлана вдала, ніби проходила повз у своїх справах. Іра подивилася на неї. Свекруха відвела погляд. Уперше за два роки.

Іра вдягла куртку й вийшла на сходовий майданчик. Надворі було добре. По-квітневому пронизливо, з холодком. Але сонячно — те рідкісне поєднання, коли повітря водночас свіже й тепле та хочеться просто йти куди очі дивляться.

Іра йшла тротуаром уздовж будинків, засунувши руки до кишень, і думала. Вона думала не про те, що Максим зраджував, і не про те, що свекруха знала. Це вже було, і це було боляче. Але біль був якийсь давній, наче не сьогоднішній. Наче вона вже давно готувалася до цього, просто не називала цього словами.