Свекруха заявила, що їй начхати на день народження Іри, і зажадала їжі, а потім до будинку прийшла сусідка

У червні її призначили старшою фельдшеркою. Це означало інший кабінет, трохи більший, із вікном, що виходило в невеликий двір, де росло кілька беріз і стояла дерев’яна лавка.

Означало більше адміністративної роботи, якої Іра не любила, але вміла виконувати ретельно. Означало більше відповідальності й трохи більшу зарплату. Галина Федорівна першого робочого дня на новій посаді викликала її й сказала:

— Гончар, ви розумієте, що старша фельдшерка — це не лише прийом пацієнтів?

— Розумію.

— Це планування, звітність, робота з молодими спеціалістами. У нас через місяць студенти-практиканти, двоє. Впораєтеся?

— Впораюся, — сказала Іра.

— Добре.

Галина Федорівна подивилася на неї поверх окулярів тим поглядом, яким дивляться на людину, коли бачать її наскрізь.

— Ви змінилися від весни.

— У якому сенсі?

— Стали твердішою. Не в поганому сенсі, у хорошому. Наче скинули щось зайве.

Іра подумала й сказала:

— Приблизно так і було.

— Таке трапляється, — сказала Галина Федорівна. — Життя іноді прибирає зайве силоміць. Болісно, але корисно.

— Так, — погодилася Іра.

— Ідіть працювати.

Іра пішла працювати. Літо видалося спекотним, по-справжньому, із задухою в липні та грозами через день у серпні. Іра так швидко звикла до нової квартири, що іноді, прокидаючись уранці, не відразу розуміла, чому тут так добре. Потім згадувала: бо тихо, бо ніхто не ходить коридором і не гримить посудом о шостій ранку. Бо коли вона повертається ввечері, усе лежить саме там, де вона залишила. Було майже неймовірно, як такі прості речі можуть так багато важити.

У серпні вона нарешті поїхала до батьків на кілька днів із ночівлею. Батьки жили в двоповерховому будинку за містом із садом, за яким батько доглядав із такою любов’ю, з якою доглядають щось живе й розумне. Яблуні він посадив тридцять років тому, коли одружився з мамою і вони купили цю ділянку. Іра приїхала в п’ятницю ввечері. Батько зустрів її біля хвіртки, міцно обійняв, без слів. Мама вже накривала на стіл у саду — дерев’яний, трохи хиткий, із клейонкою в червону клітинку, яка була тут, здається, відколи Іра себе пам’ятала.

— Сідай, — сказала мама. — Усе готово.

Їли довго, говорили про різне. Батько розповідав про яблуні, про те, що сусід завів бджіл і тепер увесь сад у цвіту запилюється краще. Мама розповідала про свою в’язальну групу, куди ходила щовівторка, про якусь Марину Юліївну, що зв’язала шаль надзвичайної краси й тепер усі просять навчити. Іра слухала, їла й відчувала, як щось у ній розслабляється, те саме, що давно трималося в напрузі й тепер відпускало повільно, потроху.

— Ірочко, — сказав батько, коли вони допивали чай і за садом уже сутеніло. — Ти маєш гарний вигляд.

— Дякую, тату.

— Не в сенсі гарна, хоча й гарна, а в сенсі жива, наче повернулася.

Іра подивилася на нього.

— Я й повернулася, — сказала вона.

Він кивнув, відклав кухоль, подивився на яблуні, уже темні, ледь видні в сутінках, але живі, із важкими плодами на гілках.

— Яблука цього року гарні, — сказав він. — Багато забереш із собою?

— Заберу, — сказала Іра.

Вона поїхала в неділю ввечері з двома пакетами яблук і з тим відчуттям, яке буває після гарних вихідних. Трохи втомлена, але сповнена сил. Дорогою вона думала про те, що осінь буде гарною. Просто відчувала це без особливих підстав. Просто відчувала.