Свекруха заявила, що їй начхати на день народження Іри, і зажадала їжі, а потім до будинку прийшла сусідка

— Як мама? — запитала Оксана.

— Приїжджала минулими вихідними, привезла пиріг. Ні, не пиріг. Вона тепер пече ватрушки. Каже, що опанувала новий рецепт. Батько розібрав мій старий велосипед і каже, що полагодить до літа. — Іра усміхнулася. — Вони дуже раді, що я переїхала. Намагаються не показувати, щоб не образити, але дуже раді.

— Розумні люди, — сказала Оксана. — Ти їм дякувала?

— За що?

— За те, що виростили тебе такою, що ти змогла з цього вийти.

Іра замислилася.

— Ні, — сказала вона, — не дякувала.

— Скажи.

— Скажу.

Картину вона повісила того ж вечора над робочим столом, бо біля вікна вже висіло дзеркало. Виявилося, що так навіть краще. Підводиш очі від паперів чи телефону — і там одразу це вікно, ці дерева, це світло.

Наприкінці травня зателефонувала Світлана. Іра побачила номер і трохи здивувалася. Не злякалася, не напружилася, саме здивувалася. Взяла слухавку.

— Ірино, — промовив голос свекрухи, вже колишньої, хоча свідоцтва ще не отримали. — Це Світлана Аркадіївна. Я не зі злим наміром.

— Слухаю вас.

— Я знайшла квартирантів. Молода пара, порядна. Заїхали на початку травня.

Пауза.

— Я просто хотіла сказати. Ти казала, що, якщо щось із медичного, можна телефонувати?

— Так, казала.

— У мене останнім часом тиск сто шістдесят на сто. Голова.

— Ви зверталися до терапевта?

— Була. Виписала таблетки, але я не розумію, пити постійно чи лише коли погано.

Іра пояснила коротко, точно, так, як пояснюють пацієнтам у поліклініці, що гіпертонія потребує постійного приймання ліків, не ситуативного, що самостійно змінювати дозу не можна, що треба контролювати тиск уранці й увечері та записувати.

— Щоденник тиску у вас є? — запитала Іра.

— Немає.

— Купіть, це важливо. Або роздрукуйте таблицю.

— Добре.

Пауза.

— Дякую.

— Будь ласка.

— Ти добре пояснюєш, — сказала Світлана. — Я не казала тобі цього, кажу зараз.

Іра помовчала секунду.

— Телефонуйте, якщо що, — сказала вона. — Здоров’я вам.

Вона відклала телефон, постояла біля вікна, думала про те, що життя — складна конструкція, у якій зла людина може виявитися просто наляканою, а нахлібник — просто самотнім. Це не робить їхні вчинки правильними, але робить їх зрозумілішими. А зрозуміле не так тисне, як незрозуміле.

Вона написала мамі: «Зателефонуй мені сьогодні ввечері, хочу поговорити». Мама зателефонувала через десять хвилин.

— Усе гаразд? — відразу запитала вона.

— Усе гаразд, мамо. Просто хотіла тобі дещо сказати.

— Що?

— Дякую. — Іра помовчала, добираючи слова. — Дякую, що ви з татом виростили мене такою, що я вмію виходити зі скрутних ситуацій, що вмію не ламатися. Це ваша заслуга.

Тривала тиша. Потім мама сказала, і в її голосі була та теплота, яка буває лише в людини, що стримує сльози й не хоче цього показувати:

— Ірочко, ти ніколи не дякувала нам за таке.

— Я не вміла, тепер умію.

— Приїжджай цими вихідними. Тато щось затіяв із садом. Каже, ти мусиш побачити.

— Приїду, — пообіцяла Іра.

Вона прибрала телефон і повернулася до картини над столом. Вікно, дерева, світло.

Гроші від Максима надійшли в перших числах червня, чітко в строк. Іра не очікувала іншого. Він був людиною, яка виконувала фінансові зобов’язання. Це була одна з небагатьох його справжніх і надійних рис.

Вона подивилася на сповіщення в банківському застосунку. Сума була правильною. Усе зійшлося з угодою копійка в копійку. Іра написала йому: «Отримала. Дякую». Він відповів за годину: «Окей, усе закрито». Два слова. Вона прибрала телефон.

За тиждень вони отримали свідоцтво про розірвання шлюбу. Знову реєстраційна служба, знову та сама працівниця. Цього разу молоді в черзі не було, лише вони вдвох і літня жінка, яка щось оформлювала довго й терпляче.

Працівниця видала їм по примірнику, сказала стандартне: дата, номер запису. Максим узяв свій і кивнув Ірі. Іра кивнула у відповідь.

На ґанку вони постояли п’ять хвилин. Особливо говорити не було про що. Усе, що треба було сказати, вже сказали.

— Удачі тобі, Іро, — сказав Максим.

— І тобі.