Свекруха заявила, що їй начхати на день народження Іри, і зажадала їжі, а потім до будинку прийшла сусідка

Працівниця відділу прийняла документи, пояснила, що місяць — обов’язковий строк, після закінчення якого вони можуть з’явитися за свідоцтвом про розірвання шлюбу. Запитала, чи не хочуть вони відкликати заяву.

Вони обоє сказали: «Ні».

Вона кивнула й поставила штамп.

На вулиці Максим закурив. Іра не знала, що він знову почав. Отже, почав.

— Іро, — сказав він, — я хочу сказати одну річ.

— Кажи.

— Я не мав так робити. — Він затягнувся. — Коли мама приходила й робила те, що робила, я мав давно її зупинити. Я не зупиняв, бо не хотів конфлікту. Думав, воно саме. — Він видихнув дим убік. — Само не вийшло.

— Ні, — погодилася Іра. — Само не вийшло.

— Пробач мені.

Вона подивилася на нього. Він стояв трохи сутулячись, із цигаркою в руці, і зараз був не тим упевненим чоловіком, яким вона його знала три роки тому. Просто людина, яка помилилася й знає про це, але не знає, що тепер робити з цим знанням.

— Я тебе прощаю, — сказала вона. — Це не означає, що все було добре, але я не хочу носити це в собі.

Він кивнув, докурив, кинув недопалок до урни біля ґанку.

— Піду, — сказав він. — Справи.

— Іди.

Вони розійшлися в різні боки. Іра йшла до автобусної зупинки й думала про те, що прощення — це не виправдання й не примирення. Це просто рішення не тримати чужий тягар довше, ніж потрібно. Вона вміла ухвалювати рішення.

Травень настав швидко, наче квітень тільки розігнався, а травень уже тут. Дерева зазеленіли за три дні. Місто відразу стало іншим, м’якшим, світлішим, із довгими вечорами, коли о дев’ятій годині ще світло й не хочеться зачиняти вікна.

Іра облаштовувала квартиру поступово, без поспіху. Купила крісло, старе, шкіряне, трохи потерте, яке мало такий вигляд, наче в ньому читали книжки довгими зимовими вечорами. Саме це їй було потрібно. Поставила його біля вікна, повісила в передпокої маленьке дзеркало, те саме зі старої дачі батьків, яке мама віддала, коли дізналася, що Іра шукає квартиру.

Скло трохи хвилялося від часу, і відображення в ньому ледь пливли, але Ірі це подобалося. Здавалося, що світ у ньому трохи м’якший, ніж зовні.

На роботі все йшло своїм плином. У поліклініці була планова атестація. Іра готувалася до неї спокійно, без нервів. Пройшла добре. Завідувачка Галина Федорівна, літня, дуже пряма жінка, яку Іра поважала саме за цю прямоту, сказала після:

— Знаєте, Гончар, я давно думаю, що вам варто податися на старшу фельдшерку. Ставка відкривається в червні.

Іра сказала, що подумає. Думала вона недовго. Подала заяву через три дні.

Оксана прийшла до неї в гості в середині травня, принесла пляшку хорошого червоного й щось у пакеті, загорнуте в папір. Вони сиділи біля відчиненого вікна, пили вино, говорили не про розлучення, не про документи, а просто про роботу, про книжки, про те, що Оксана нарешті робила ремонт на кухні й тепер там не можна перебувати, бо надто красиво й страшно готувати.

— Ти як? — запитала Оксана. — Не в сенсі «як справи», а в тому сенсі, який передбачає чесну відповідь.

— Добре, — сказала Іра. — По-справжньому добре. Це трохи дивно. Я очікувала, що буде важче.

— Важко було раніше, — сказала Оксана, — коли жила там. Тепер — ні.

— Так, — погодилася Іра. — Саме так. Що в пакеті? — Іра кивнула на згорток, який вони так і не відкрили. — Ти мені принесла?

— Це тобі. Та відкрий уже.

Іра розгорнула папір. Усередині була невелика картина. Акварель. Вікно з розчиненими віконницями. За ним — дерева в цвіту й багато світла. Дуже багато, так що незрозуміло було, чи то ранок, чи то весна, чи й те, і те водночас.

— Знайшла на ярмарку, — сказала Оксана. — Побачила й подумала про тебе. Не знаю чому, просто подумала.

Іра дивилася на картину. Щось у ній було правильним, не листівково-гарним, а саме правильним, таким, що влучає куди треба.

— Дякую, — сказала вона. — Повішу біля вікна. Так і зроблю.