Свекруха заявила, що їй начхати на день народження Іри, і зажадала їжі, а потім до будинку прийшла сусідка

Близько одинадцятої вона вимкнула світло, клацнула вимикачем і лежала в темряві з розплющеними очима, слухаючи тишу квартири. Потім дістала телефон і написала мамі: «Приїду в суботу, привезу торт, купимо свіжий».

Мама відповіла через три хвилини: «Чекаю. Люблю тебе».

Іра прибрала телефон і заплющила очі.

Наступні два тижні минали своїм плином, щільно й діловито, без пауз, які могли б дати непотрібний час для роздумів. Іра працювала, телефонувала Оксані, їздила дивитися квартири.

Перші три не підійшли. Одна була надто далеко від поліклініки, інша пахла вогкістю так, що це відчувалося крізь зачинені двері. Третя була хорошою, але господиня вимагала завдаток за три місяці наперед, що поки було дорого.

Четверта підійшла. Однокімнатна, третій поверх, десять хвилин автобусом від роботи, світла. Вікна виходили на південь, і в будь-який час дня в кімнаті було багато сонця. Кухня маленька, але Ірі вистачало. Вона ніколи не готувала багато, лише для себе.

Господар, літній чоловік Віктор Григорович, тихий і трохи розсіяний, здавав квартиру, бо переїхав до доньки й не хотів продавати. Договір оформили за всіма правилами, з реєстрацією. Іра перевірила документи на право власності. Оксана навчила її дивитися витяг із реєстру нерухомості. Усе було чисто.

Вона в’їхала через тиждень після підписання договору. Речей було небагато. Вона взяла лише своє: одяг, книжки, дещо з кухні з того, що купила сама, постільну білизну, рушник, маленький килимок біля вхідних дверей, який купила в перший же рік і який Світлана Аркадіївна якось викинула, бо він уже потерся. А він не потерся, просто трохи вигорів.

Потім Іра забрала його назад зі сміттєвого бака. Добре, що сміттєвоз іще не приїхав. Килимок уже рік лежав у комірчині. Тепер він поїхав із нею.

Максим мовчки допомагав вантажити, без зайвих слів, найняв невеликий фургон. Двоє вантажників занесли коробки. Іра розставляла їх сама, не поспішаючи.

Коли фургон поїхав, вона залишилася сама в трохи порожній квартирі, де стояв легкий запах чужого житла, не неприємний, просто незнайомий. Пройшлася кімнатою, відчинила вікно. У вікно лилося квітневе, вже по-справжньому тепле, майже травневе сонце.

Вона поставила чайник, знайшла в одній із коробок кухоль, свій улюблений, широкий, із темно-зеленим орнаментом. Заварила чай, сіла біля вікна на підлогу, бо стільця ще не було, сиділа й пила чай.

За вікном була вулиця, йшли люди, їхали машини. Десь волала кішка, голосно й трагічно, як уміють лише кішки. Іра слухала все це й думала, що в кіно такі моменти показують інакше. Музика, великий план обличчя. Повільна камера. А в житті це просто жінка сидить на підлозі з кухлем чаю й дивиться у вікно. І це добре. Це саме те, що потрібно.

Через тиждень зателефонував Максим.

— Кредит схвалили, — сказав він. — Три місяці, як і домовлялися. Гроші перекажу на рахунок одразу, як оформлять. Там зараз працює оцінювач, потім — до банку.

— Добре, — сказала Іра.

— Ти як там? — запитав він.

І в цьому короткому запитанні було щось невороже. Просто запитання.

— Нормально, — сказала вона. — Квартира хороша, сонячна.

— Це добре.

Пауза.

— Лариса, — почав він. — Ми з нею…

— Максиме, — м’яко перебила Іра. — Мені не треба цього знати. Це твоє життя. Я щиро бажаю тобі всього найкращого, але це вже не моя історія.

Довга пауза.

— Ти… — він не договорив. — Гаразд, зателефоную, коли все буде готово.

— Добре.

Вона відклала телефон і повернулася до того, що робила. Розставляла книжки на полиці, яку Віктор Григорович дозволив повісити будь-де. Вона знайшла місце біля вікна, де вранці було гарне освітлення. Три полиці. Книжок у неї було небагато, але вона їх любила. Ставила так, щоб можна було одразу побачити корінець, не шукати. Медичні довідники окремо ліворуч. Усе інше впереміш, без поділу на жанри, як трапиться, як подобається.

Коли книжки стали на місця, вона відійшла й подивилася. Добре.