Свекруха заявила, що їй начхати на день народження Іри, і зажадала їжі, а потім до будинку прийшла сусідка

— Максим розповів, — сказала вона. — Про нотаріуса.

— Отже, ви все знаєте, — сказала Іра, зняла куртку, повісила на гачок.

— Ірино… — Голос у свекрухи був несподівано тихим. — Я хочу поговорити.

Іра зупинилася, подивилася на неї.

— Добре, — сказала вона. — Ходімо на кухню.

Вони сіли одна навпроти одної. Світлана Аркадіївна поставила сумку на підлогу, зняла пальто з плечей, але не зняла зовсім, лише відкинула. Дивилася на Іру. І в цьому погляді не було звичної зверхності. Було щось інше. Іра не відразу зрозуміла, що саме. Потім зрозуміла: втома.

— Ти маєш рацію щодо квартири, — сказала Світлана Аркадіївна. — Власної. Я мала давно повернутися.

Іра мовчала.

— Я не повернулася, бо… — Свекруха зупинилася, стиснула пальці на ручці сумки. — Одна боюся. Квартиранти виїхали в лютому. Нових я не знайшла. Там зараз порожньо. Я боялася повертатися туди сама.

Це прозвучало не як виправдання, а як зізнання. Іра чула різницю.

— Ви могли б сказати про це, — промовила вона.

— Не вмію я так, — коротко, сухо сказала Світлана Аркадіївна. — Не вмію просити. Усе життя не вміла. Простіше було наказувати.

Іра налила води у дві склянки. Одну поставила перед свекрухою. Та взяла, не подякувала, але взяла.

— Я поїду завтра, — сказала Світлана Аркадіївна. — Зателефоную синові своєї подруги, він допоможе з переїздом. Не хвилюйся.

— Я не хвилююся, — сказала Іра.

— Знаю.

Світлана Аркадіївна помовчала, потім сказала без інтонації, майже в стіл:

— Ти була хорошою невісткою. Я не вміла цього бачити або не хотіла.

Іра дивилася на неї, на цю немолоду, втомлену жінку в сірому пальті, яка два роки робила її життя важчим. Не зі злості, як виявилося, а зі страху й невміння жити інакше. Це не знімало з неї відповідальності, але пояснювало.

— Світлано Аркадіївно, — сказала Іра, — якщо вам буде потрібна медична допомога, я маю на увазі, зателефонуйте, я відповім.

Свекруха подивилася на неї. В очах щось майнуло.

— Дякую, — сказала вона.

Слово явно давалося їй важко.

Вони мовчки допили воду. Потім Світлана Аркадіївна встала, накинула пальто, взяла сумку.

— Я піду, зателефоную Максиму з таксі.

— Добре.

Біля дверей вона зупинилася на секунду й не озирнулася.

— З днем народження. Учора не сказала, кажу зараз, — сказала вона й вийшла.

Іра стояла в коридорі, слухала, як затихають кроки на сходах. Потім пройшла на кухню, відчинила вікно. Квітневе повітря увірвалося до кімнати, свіже, з запахом землі й чогось живого. Вона подумала, що це була, напевно, найнесподіваніша розмова за весь цей час.

Увечері прийшов Максим. Пізніше, ніж зазвичай. Пройшов на кухню, сів. Іра підігрівала суп. Вони поговорили коротко, по-діловому, про те, що Максим почне оформлювати кредит наступного тижня, що треба домовитися про оцінку квартири, що Іра поки залишається, доки не знайде житло, і що все це цивілізовано, без війни.

— Мама зателефонувала, — сказав Максим. — Сказала, що поговорила з тобою.

— Так, вона тебе трохи здивувала, — зізналася Іра.

Він кивнув, налив собі супу, почав їсти. Потім сказав:

— Я знав, що вона несправедлива до тебе. Я просто не хотів цього визнавати. Простіше було думати, що ви обидві… що це просто різні характери.

— Різні характери — це коли двоє по-різному складають рушник, — сказала Іра. — Те, що було тут, — інше.

— Так, — тихо погодився він, без заперечень.

Вони мовчки поїли, помили посуд, кожен свій. Іра пішла до кімнати. Максим залишився у вітальні. Це був їхній побут, тепер уже інший, без звичних ролей, але ще не минулий. Щось середнє, перехідне.

Іра лягла з книжкою, але не читала, дивилася в рядки, а думала про інше. Про те, що їй потрібно знайти квартиру, бажано в тому самому районі, поруч із роботою. Про те, що треба дізнатися щодо страховки, яку вони оформили на двох. Про те, що мамин торт, якого вона не з’їла в день народження, напевно, вже поставили в морозильник і треба буде приїхати цими вихідними.