Свекруха заявила, що їй начхати на день народження Іри, і зажадала їжі, а потім до будинку прийшла сусідка

Іра прибрала телефон, узяла гребінець, подивилася на себе в дзеркало. Тридцять два роки, другий день і перший день чогось іншого.

Нотаріальна контора містилася в тихому провулку. Двоповерхова будівля з вивіскою, яку майже не було видно через розрослий кущ бузку біля входу. Бузок іще не цвів, тільки набубнявіли бруньки, темні й щільні.

Іра приїхала на десять хвилин раніше. Максим — вчасно, хвилина в хвилину. Вони привіталися біля ґанку, як двоє людей, які давно знають одне одного, але вже не знають, що саме тепер означає це знання.

Нотаріус виявився немолодим чоловіком з акуратною борідкою та звичкою говорити повільно, так що кожне слово займало рівно стільки простору, скільки йому належало, і не більше. Звали його Степан Микитич.

Він вислухав їх не перебиваючи, переглянув документи, обидва примірники договору купівлі-продажу, розписку, виписку з рахунку, свідоцтво про шлюб і запитав лише одне:

— Угода укладається добровільно, без тиску?

— Так, — сказали вони обоє майже одночасно.

Степан Микитич кивнув і взявся до паперів.

Вони сиділи поруч, не поруч у сенсі близькості, а поруч у сенсі двох стільців біля одного столу. Між ними було, мабуть, тридцять сантиметрів, але здавалося — кілька метрів. Максим дивився прямо перед собою, іноді гортав щось у телефоні, потім ховав його. Іра дивилася у вікно. За провулком було видно дах сусіднього будинку й клаптик неба. Квітнево-синього, без жодної хмарини.

Угоду склали за півтори години. За документами виходило, що особистий внесок Іри — два мільйони чотириста вісімдесят тисяч — виділяється як її особиста частка.

Решта суми ділиться навпіл відповідно до режиму спільної власності. Максим зобов’язався викупити її частку протягом трьох місяців або, якщо не зможе залучити кредитування, погодиться на продаж квартири з поділом вирученого за тією самою схемою. Іра отримувала право проживати у квартирі до моменту фактичного отримання грошей. Вони підписали. Степан Микитич поставив печатку.

— Усе, — сказав він. — Копії кожному. Якщо знадобиться судове підтвердження, цю угоду буде прийнято як доказ.

Іра прибрала свій примірник до темно-зеленої папки. Максим склав свій, пом’яв у руках, поклав до кишені куртки.

На вулиці вони мовчки постояли біля ґанку. Кущ бузку ледь помітно гойдався від вітру.

— Оксану давно знаєш? — несподівано запитав Максим, без передмов.

— Три роки, — сказала Іра.

— Це вона тобі про все це розповіла? Про частки, про житловий кодекс?

— Так. Ще тоді вона казала це просто так, теоретично. Я запам’ятала.

Максим дивився кудись убік.

— Я не знав, що ти так добре розумієшся на цих речах.

— Ти не питав, — сказала Іра.

Він нічого не відповів. Іра попрощалася й пішла до своєї машини. Не озиралася.

До роботи вона доїхала о пів на дванадцяту, заздалегідь попередила, що затримається. На прийомі сьогодні було небагато пацієнтів. Понеділок. Люди ще не оговталися після вихідних.

Іра працювала звично, методично, вимірювала тиск, виписувала направлення, вислуховувала скарги, які часто були не про те, про що говорили вголос. Літня жінка з тиском прийшла насправді тому, що не було з ким поговорити. Чоловік зі скаргами на серце — тому що боявся, але боявся зізнатися в цьому самому собі. Іра вміла чути і те, що кажуть, і те, чого не кажуть.

На перерві вона вийшла на ґанок, зателефонувала Оксані.

— Як усе пройшло? — запитала та.

— Підписали. Усе по-людськи.

— Добре. Тепер слухай. Подай заяву про розірвання шлюбу до органу реєстрації. Якщо дітей немає й майно поділено за домовленістю, це адміністративний порядок, не суд. Місяць на роздуми, потім свідоцтво.

— Я знаю.

— Знаєш, — погодилася Оксана. — Ти все знаєш, просто іноді не застосовуєш. Це твоя єдина проблема, Іро.

— Я над нею працюю, — сказала Іра.

Оксана засміялася.

— Ти як узагалі?

— Добре, — сказала Іра й здивувалася, що це була правда.

— Увечері можемо зателефонувати одна одній, якщо хочеш.

— Зателефоную. І, Оксано, дякую.

— Це моя робота.

— Ні, не лише робота.

Невелика пауза.

— Їдь, — сказала Оксана. — У тебе ще, напевно, пацієнти.

— Ще троє.

— Ну от, бувай.

Іра прибрала телефон, постояла на ґанку ще хвилину, потім повернулася всередину.