Понеділок у Катерини почався раніше, ніж зазвичай: вона встала й зібралася, а випивши кави, поїхала на роботу. Центр житлових субсидій займав кабінет на другому поверсі старої цегляної будівлі районної адміністрації. У коридорі з обдертим лінолеумом і важкими дерев’яними дверима пахло пилом, старим папером і дешевою розчинною кавою. Усі три столи в кабінеті були завалені пухкими теками зі справами отримувачів субсидій. Тетяна Геннадіївна, огрядна Катеринина колега, уже сиділа на своєму місці, затято гупала по клавішах старої клавіатури й жувала бублик.
Катерина ввімкнула комп’ютер на своєму столі. На екрані замиготіли таблиці. Усередині було порожньо: ні злості, ні образи. Лишилося одне чітке рішення. Кнопки переказу вона не натисне. Ні сьогодні, ні завтра, ніколи. Якщо Павлові треба виручити матір, то й по кредит іти йому. Її два мільйони залишаться в неї.
О 10:00 завібрував телефон. Павло написав: «Ну що, переказала? Мама телефонувала, нервується». Катерина змахнула сповіщення й не стала відповідати.
Об 11:00 надійшло друге повідомлення, уже різкіше: «Катю, чому не відповідаєш? Скоро перерва, зайду до банку й дізнаюся, чи ти переказала гроші». Вона вимкнула звук і поклала телефон у шухляду стола.
Була пів на першу, коли Тетяна Геннадіївна, крекчучи, підвелася зі стільця.
— Катю, я збираюся в їдальню. Котлету в тісті тобі прихопити?
— Дякую, Тетянко, не хочу. Я не голодна.
За колегою зачинилися двері, і в кабінеті лишився тільки гул старого системного блока. З коридору раптом долинули важкі, упевнені кроки. Стихли біля самих дверей. Хтось коротко, сухо постукав, і ручка опустилася.
Катерина підвела очі. Вона чекала чергового скаржника зі стосом довідок, а на порозі стояв Ігор Валерійович, батько Павла. От кого вона найменше сподівалася тут побачити. За все життя вони бачилися лише кілька разів. З Інною Юріївною він давно розлучився, тяжко, із судами, поділом майна й прокльонами з обох боків. Із сином спілкувався рідко, а від справ колишньої дружини тримався якнайдалі.
Ігорю Валерійовичу на вигляд було років шістдесят. Міцний, у потертій шкіряній куртці, із суворим обличчям, глибокими зморшками на лобі й пронизливими сірими очима, він стискав у руці стару кепку.
— Добрий день, Катерино. — Голос у нього був хрипкий і твердий.


















Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.