Вона питала по суті, без паніки: коли можна буде дихати глибоко, коли біль мине зовсім, коли можна буде літати.
На останнє запитання я сказала: місяці за три. Вона кивнула діловито, як людина, яка вже будує плани.
На п’ятий день вона сказала мені дещо, чого я не очікувала.
— Наталіє Сергіївно, тато розповів мені, де вас знайшов. Що ви працювали медсестрою в районній лікарні.
— Так.
— Чому?
Я подивилася на неї. Вона дивилася у відповідь прямо, без жалю, просто з цікавістю.
— Втомилася, — сказала я.
— Від чого?
— Від усього одразу. Від боротьби, від людей, які заважають працювати, від міста, яке стало чужим.
— І як? Допомогло поїхати?
Я подумала.
— Так, — сказала я. — Допомогло. Мені треба було зупинитися, побути в тиші, згадати, хто я така без усього зайвого.
— І згадали?
— Згадала.
Олександра помовчала, потім сказала тихо:
— Я вас розумію. Після аварії я теж довго не розуміла, хто я тепер. Коли довго хворієш, починає здаватися, що біль — це і є ти. Що іншої тебе вже не буде.
— Буде, — сказала я.
— Я вже знаю, — відповіла вона просто.
Борисенко подзвонив через три тижні після того, як я звільнилася з Вознесенська.
Я побачила незнайомий номер, взяла слухавку й почула його голос. Трохи інший, ніж зазвичай. Тихіший.
— Наталіє Сергіївно, добрий день. Я хотів дізнатися, як ви.
— Добре, — сказала я. — Працюю.
— Я чув.
Пауза.
— У нас тут атестація пройшла. Перевірка була.
Ще пауза.
— Загалом, дещо по лікарні знайшли. Не критичне, але працюємо над цим.
— Добре, що знайшли, — сказала я.
— Так.
Він помовчав.
— Наталіє Сергіївно, я… Загалом, я хотів сказати, що та розмова в коридорі, про качки, була несправедливою.
Я мовчала.
— Я розумію, що пізно, — сказав він. — Але все-таки…
