Біля колодязя зібралися Роман, Оксана з текою та ще близько шести мужиків. Усе мало належний вигляд: небезпечне місце, жінка, яка мало не загинула, рішення загальних зборів. Засипати колодязь Роман зголосився власним коштом.
Перша вантажівка вже здавала назад. Костя висунувся з кабіни, стежачи за колесами й краєм колодязя. Раїса Леонідівна, не затримавшись біля присутніх, переступила червону стрічку, відвела сітку й поставила табуретку на широкий плаский камінь біля самого провалля.
Сіла обличчям до самоскида, залишивши діру за спиною. Руки склала на колінах.
— Бабо Рає, що ви робите? Ідіть звідти! — Костя загальмував і розчахнув дверцята.
— Не піду.
— Рає Леонідівно, збори ж ухвалили, — м’яко заговорила Оксана. — Дітей уберегти хочемо.
— Висипай, Костю. На мене висипай. У тебе там двадцять тонн, от усе сюди й вали.
Мотор і далі стукотів. Костя перевів очі на Романа, який стояв, засунувши руки в кишені куртки, потім знову глянув на стару. Десять років тому, коли з району не можна було проїхати, його донька всю зиму прожила в неї з хворими нирками.
Він вимкнув двигун. Без моторного стукоту стало чути, як вітер ворушить останнє яблуневе листя.
— Не буду, Романе. Пробач. Хочеш — звільняй, а я не буду. Там людина сидить.
Роман підійшов до табуретки, залишивши між собою та Раїсою Леонідівною відстань витягнутої руки. За її спиною було дванадцять м порожнечі, а внизу вода. Досить ледь хитнути сидіння. Доводь потім: стара божевільна сама всілася на краю.
Вона бачила: він подумав про те саме. Сухі, уважні очі дивилися просто на неї. Вона витримувала цей погляд, відчуваючи удари серця вже в горлі.
Позаду нього почулися кроки, потім щось стукнуло об камінь. Поруч із табуреткою з’явився складаний стільчик. Інна, червона, засапана, у форменій куртці й із поштовою сумкою через плече, привезла його на велосипеді. Слідом за самоскидами їй захотілося приїхати й подивитися.
— Ноги розболілися, посиджу тут, — сказала вона, сідаючи й поправляючи сумку, ні на кого не дивлячись. Потім упівголоса звернулася до сусідки: — Дурепа ти, звісно. Але сама тут сидіти не будеш.
Роман оглянув обох жінок над проваллям. Подивився на своїх працівників: ті раптом почали уважно вивчати власні чоботи. З хвилину він нічого не робив, потім повільно всміхнувся. Вийняв руку з кишені й поправив хустку Раїси Леонідівни, що збилася набік, — обережно, наче на матері.
— Застудитеся ж, мамо. Вирішимо.
Увечері сталевий лист підняли й закрили. На ньому з’явився білий папірець із печаткою: молодий дізнавач, присланий з обласного центру, нарешті дістався до висілків і опечатав колодязь. Лісовська, видно, за петлями таки стежила.
У четвер, як і раніше, на 14:00 Раїса Леонідівна прийшла до цегляного двоповерхового будинку на пагорбі. Автоматичні ворота відділяли його від вулиці. Алла, сухорлява мовчазна доглядальниця з підібганими губами, впустила гостю, глянула на сумку з мазями й пішла на кухню. Дверей за собою не зачинила.
У будинку було тихо й надто чисто. На другій знизу сходинці сидів Толя; розгорнута книжка лежала в нього на колінах без діла. Він підвів очі на Раїсу Леонідівну, що зупинилася поруч. Потемнілі повіки робили обличчя старшим, охайна стрижка надавала йому вигляду маленького чиновника.
Вона опустила сумку й присіла, наскільки дозволили коліна. Взяла хлопчикові руки. Тепер вони були теплі й сухі, але страх засів у них так глибоко, що в неї самої занили пальці. На кухні перестав дзвеніти посуд. Раїса Леонідівна нахилилася до його вуха.
— Толю, слухай мене. Секрет скажу. Я бачила, як кришку відкривали: четверо чоловіків її тягли. Дядько Костя, твій тато і ще двоє. Вона важка, як машина. Тобі її не закрити. І палиці ніякої там не було. Не ти закрив.
Він залишався нерухомим. Тільки зіниці розширилися.
— Маму ти врятував, — вела далі Раїса Леонідівна. — Води їй приніс, яблука носив, хліб. Якби не ти, її б не врятували. Хочеш мовчати — мовчи, якщо так тобі легше. Я однаково знаю.
Толя довго дивився без жодного виразу. З кухні долинув скрегіт стільця, який пересунула Алла. Раїса Леонідівна почала підводитися й тут відчула, як зігнутий вказівний палець торкнувся її долоні. Хлопчик дивився вже повз неї.
Тук, тук, тук.



















Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Страшна розповідь , невже людина може так вчинити ?