Копіювання заборонено

Тексти Realish захищені авторським правом. Публікувати їх на інших сайтах, у соцмережах і групах без дозволу редакції не можна.

Копії у Facebook ми оскаржуємо: їх видаляють, а за повторні порушення сторінки й групи можуть заблокувати.

Поділитися історією можна посиланням.

Шестирічний хлопчик попросив знахарку врятувати маму з колодязя, але заборонив кликати батька

Частина 9 з 18

Біля колодязя зібралися Роман, Оксана з текою та ще близько шести мужиків. Усе мало належний вигляд: небезпечне місце, жінка, яка мало не загинула, рішення загальних зборів. Засипати колодязь Роман зголосився власним коштом.

Перша вантажівка вже здавала назад. Костя висунувся з кабіни, стежачи за колесами й краєм колодязя. Раїса Леонідівна, не затримавшись біля присутніх, переступила червону стрічку, відвела сітку й поставила табуретку на широкий плаский камінь біля самого провалля.

Сіла обличчям до самоскида, залишивши діру за спиною. Руки склала на колінах.

— Бабо Рає, що ви робите? Ідіть звідти! — Костя загальмував і розчахнув дверцята.

— Не піду.

— Рає Леонідівно, збори ж ухвалили, — м’яко заговорила Оксана. — Дітей уберегти хочемо.

— Висипай, Костю. На мене висипай. У тебе там двадцять тонн, от усе сюди й вали.

Мотор і далі стукотів. Костя перевів очі на Романа, який стояв, засунувши руки в кишені куртки, потім знову глянув на стару. Десять років тому, коли з району не можна було проїхати, його донька всю зиму прожила в неї з хворими нирками.

Він вимкнув двигун. Без моторного стукоту стало чути, як вітер ворушить останнє яблуневе листя.

— Не буду, Романе. Пробач. Хочеш — звільняй, а я не буду. Там людина сидить.

Роман підійшов до табуретки, залишивши між собою та Раїсою Леонідівною відстань витягнутої руки. За її спиною було дванадцять м порожнечі, а внизу вода. Досить ледь хитнути сидіння. Доводь потім: стара божевільна сама всілася на краю.

Вона бачила: він подумав про те саме. Сухі, уважні очі дивилися просто на неї. Вона витримувала цей погляд, відчуваючи удари серця вже в горлі.

Позаду нього почулися кроки, потім щось стукнуло об камінь. Поруч із табуреткою з’явився складаний стільчик. Інна, червона, засапана, у форменій куртці й із поштовою сумкою через плече, привезла його на велосипеді. Слідом за самоскидами їй захотілося приїхати й подивитися.

— Ноги розболілися, посиджу тут, — сказала вона, сідаючи й поправляючи сумку, ні на кого не дивлячись. Потім упівголоса звернулася до сусідки: — Дурепа ти, звісно. Але сама тут сидіти не будеш.

Роман оглянув обох жінок над проваллям. Подивився на своїх працівників: ті раптом почали уважно вивчати власні чоботи. З хвилину він нічого не робив, потім повільно всміхнувся. Вийняв руку з кишені й поправив хустку Раїси Леонідівни, що збилася набік, — обережно, наче на матері.

— Застудитеся ж, мамо. Вирішимо.

Увечері сталевий лист підняли й закрили. На ньому з’явився білий папірець із печаткою: молодий дізнавач, присланий з обласного центру, нарешті дістався до висілків і опечатав колодязь. Лісовська, видно, за петлями таки стежила.

У четвер, як і раніше, на 14:00 Раїса Леонідівна прийшла до цегляного двоповерхового будинку на пагорбі. Автоматичні ворота відділяли його від вулиці. Алла, сухорлява мовчазна доглядальниця з підібганими губами, впустила гостю, глянула на сумку з мазями й пішла на кухню. Дверей за собою не зачинила.

У будинку було тихо й надто чисто. На другій знизу сходинці сидів Толя; розгорнута книжка лежала в нього на колінах без діла. Він підвів очі на Раїсу Леонідівну, що зупинилася поруч. Потемнілі повіки робили обличчя старшим, охайна стрижка надавала йому вигляду маленького чиновника.

Вона опустила сумку й присіла, наскільки дозволили коліна. Взяла хлопчикові руки. Тепер вони були теплі й сухі, але страх засів у них так глибоко, що в неї самої занили пальці. На кухні перестав дзвеніти посуд. Раїса Леонідівна нахилилася до його вуха.

— Толю, слухай мене. Секрет скажу. Я бачила, як кришку відкривали: четверо чоловіків її тягли. Дядько Костя, твій тато і ще двоє. Вона важка, як машина. Тобі її не закрити. І палиці ніякої там не було. Не ти закрив.

Він залишався нерухомим. Тільки зіниці розширилися.

— Маму ти врятував, — вела далі Раїса Леонідівна. — Води їй приніс, яблука носив, хліб. Якби не ти, її б не врятували. Хочеш мовчати — мовчи, якщо так тобі легше. Я однаково знаю.

Толя довго дивився без жодного виразу. З кухні долинув скрегіт стільця, який пересунула Алла. Раїса Леонідівна почала підводитися й тут відчула, як зігнутий вказівний палець торкнувся її долоні. Хлопчик дивився вже повз неї.

Тук, тук, тук.

Вона обхопила його кулачок і пішла коридором. Не хотіла, щоб він побачив її обличчя…
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Слово читачам

Поділіться враженням від історії

1

Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.

Залиште свій коментарЗначок підбереться за іменем сам — або .
Без реєстрації

Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.

З вами траплялося схоже?Розкажіть свою історію — ми опублікуємо її на Realish. Імена та місця за вашим бажанням змінимо.Розповісти свою історію
ВалентинаУкраїна

Страшна розповідь , невже людина може так вчинити ?

Усі обговорення

Ще з рубрики «Герої»

Усі історії рубрики