Біля нещільно причинених дверей задньої кімнати довелося зупинитися й витерти очі. Звідти долинав чоловічий голос — тихий, ніжний, так умовляють немовля, якому час заснути.
— Мам, ти ж розумієш, я бачу. Моргни один раз. Тільки раз, більше нічого. Де вона?
Відповіді не було. Рипнув стілець.
— Немає її там, мамо. Вісім років я знав, де вона. Щоночі знав. Кришку поставив, дорогу відсипав. Усе людям віддавав, скільки міг, кожен божий день за це… А там каміння й вода. Батько ж тієї осені із собакою на висілки ходив. Він тобі розповідав, куди її подів? Мам, моргни мені.
Раїса Леонідівна не дихала. Спиною йшов холод: вона чула, як Роман зізнається матері в тому, що зробив з Ольгою. Тамара не могла переказати це нікому. Крім самої Раїси Леонідівни, підтвердити почуте не було кому. Алла з кухні не чула; та якби й почула, не сказала б.
Відступивши на три кроки, Раїса Леонідівна голосно кашлянула й знову пішла до дверей, навмисне стукаючи підборами. Роман вийшов, застібаючи манжету. Втомлений, привітний, по-домашньому невимушений.
— Рає Леонідівно, добре, що прийшли. Про Наташу їй розповідаю, а вона у стіну дивиться. Може, хоч вас послухає.
У світлій кімнаті стояло велике ліжко з підіймачем. Тамара Василівна Головко, сива, дебела, але дуже схудла, лежала високо на подушках. Права половина обличчя сповзла донизу. Рука на ковдрі була наче забута річ; зате розплющене ліве око залишалося чорним і живим.
За п’ятдесят років дружби вони разом виходили заміж і ховали батьків. Траплялося, сварилися через курку й по пів року не розмовляли. Тамара завжди виявлялася сильнішою.
Дочекавшись, коли Романові кроки стихли на сходах, Раїса Леонідівна відігнула ковдру, налила мазь на долоні й почала повільно розтирати нерухому худу ногу знизу вгору. Живе око стежило за нею. Вона говорила про погоду, яблука, дороге борошно й то підводила погляд до стіни над комодом, то поверталася до роботи.
Нарешті її руки зупинилися.
Дерев’яна дощечка висіла тут давно. Медалі «Шахтарська слава» всіх трьох ступенів, ветеранський значок, крихітна сувенірна каска — пам’ять про тридцять років у вугільному басейні. Посередині блищали два цвяшки. Ліворуч висів жовтий латунний кружечок з отвором; праворуч на темному лаку світлів круглий слід, а цвяшок був порожній.
Витерши долоні рушником, Раїса Леонідівна зняла кружечок. Він виявився знайомим, як власний зуб.
Три цифри: чотири, один, сім.
За пазухою, поруч із хрестиком на шнурку, у неї висів мішечок. Вона дістала з нього Наташину знахідку й поклала поруч із першим кружечком. На другому був той самий номер — чотириста сімнадцять. Ось звідки взявся малюнок на воску.
Двері залишалися відчиненими, на кухні Алла дивилася серіал. У вухах Раїси Леонідівни відлунював стукіт серця. Згадалися лавочка, голос Павла Сергійовича, його пояснення Борисові: шахтареві належать два однаково пронумеровані жетони. Один він носить при собі, другий здає до лампової, на дошку. Висить жетон — людина ще під землею. Поки не вийде й сама не зніме, зміні йти не можна. Завалить чи затопить — копатимуть, доки не знімуть номер.
Двадцять років Павло Сергійович пробув на пенсії, а свого жетона з дроту на шиї так і не зняв.
— Звик, Рає, — казав він. — Треба людині знати, що її хтось рахує.
Раїса Леонідівна сіла біля ліжка й підклала обидва кружечки під ліву руку подруги. Рука здригнулася. Покручені пальці з великими білими суглобами накрили латунь, почали обмацувати її.
За всю хворобу Раїса Леонідівна не чула від Тамари Василівни такого звуку: низького, довгого, наче зітхання долинало з-під землі. Розплющене око переповнилося сльозою, і вона потекла до вуха.
— Томо, Томочко, я питатиму, — зашепотіла Раїса Леонідівна. — Відповіси одним стуком — так, двома — ні. Зможеш? Цей жетон Наташа в колодязі знайшла, на висілках. Розумієш?
Палець відірвався від ковдри й ударив по металу.
— Павло туди спускався?
Один удар.
— По Ольгу?
Знову один.
Раїса Леонідівна заплющила очі. Наступне запитання могло відібрати останню надію.
— Він живою її підняв?
Тук.
— А зараз вона жива?
Палець довго не рухався. На половині обличчя, що зберегла рухливість, наче з’явилося щось, чого Раїса Леонідівна не змогла назвати. Потім палець піднявся й упав іще раз.



















Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Страшна розповідь , невже людина може так вчинити ?