Тамара все життя подавала записки за своїх. Праворуч, за упокій, ішов довгий список рідних; останнім був Павло. Ліворуч, за здоров’я, значилися Роман, Наталія, немовля Анатолій. Унизу, ще твердим почерком, стояло ім’я Ольги.
Усі вісім років село лаяло жінку, яка нібито втекла з шофером. А Тамара щотижня просила молитися за її здоров’я.
Коли вона перегорнула сторінку, з корінця вислизнув складений учетверо папірець. Вицвіла поштова квитанція дворічної давнини: переказ на дві тисячі. Одержувачка — Ольга Яблонська, В’язолісся. Вулиця й будинок були виведені округлими гарними літерами Тамари.
На кухні замовк телевізор. Раїса Леонідівна сховала квитанцію за пазуху, повернула перший жетон на лівий цвяшок і поцілувала подругу в холодне чоло. Другий кружечок усе ще тримала ліва рука.
Вона обережно розтиснула пальці, як розтискають дитині, забираючи річ.
— Поверну тобі, Томо. Присягаюся, поверну. Спершу їй відвезу, а потім тобі принесу, — сказала Раїса Леонідівна.
Біля воріт чекав Роман. Курив, притулившись до стовпа й поглядаючи на дорогу. День згасав, над річкою небо стало сталевим. Перші сніжинки пропливали перед ним і залишалися на рукаві, не танучи.
— Ну що вона?
— Усе так само. Дякую, що впустив.
— Наташу додому заберу наприкінці місяця. Поки у візку, лікарі дозволили. Якраз до свята. Я в клубі влаштовую, мамам подарунки будуть, як завжди. Приходьте. — Він видихнув дим, подивився крізь нього. — А потім поїдемо. Кар’єр продаю, покупець знайшовся, документи готові. Тут Толі все нагадує, лікар велить змінити обстановку. На південь переберемося, ближче до моря. Матір теж заберу. Усіх вивезу.
— Як же ти, Романе… — Власний голос видався їй чужим. — На кого село залишиш?
— Вирішимо, — усміхнувся він. — Чув, зачастили ви до обласного центру. Обережніше б вам. Узимку слизько на дорозі, а роки у вас уже… Хтозна, що станеться. Комусь потім шукати доведеться.
Часу в неї залишалося десять днів.
Виїжджали вночі, потай. Артем узяв три відгули, заправив старий позашляховик. Раїса Леонідівна вмостилася поруч, прихопивши термос і сумку пиріжків. Уперше вона вибиралася за межі своєї області — якщо не рахувати, як їздила до столиці по чоботи в 1972 році.
До В’язолісся належало проїхати майже тисячу кілометрів. Артем мовчав, неголосно працювало радіо. Коли позаду залишилося близько двохсот кілометрів, вона запитала:
— Навіщо ти зі мною зв’язався?
— За тридцять років я двадцять шість разів не встиг, — відповів він, поміркувавши. — Приїдеш — уже пізно. Дружина все казала: «Кинь рахувати». Потім померла, більше казати нікому. А тут хоч раз свічку вчасно смикнули. Шкода ж покинути.
Надвечір наступного дня повалив густий сніг. В’язолісся зустріло їх низькими білими будинками й монастирем за річкою. За адресою з квитанції вони знайшли будинок на тихій вулиці з дерев’яними містками.
Сусідка пояснила, що Ольга зараз працює: вона в дитячій бібліотеці на площі, щосереди читає дітям уголос. Сьогодні якраз середа.
На другому поверсі Раїса Леонідівна затрималася біля поруччя, відсапуючись. За склом дверей виднілися маленькі стільці, близько десяти дітей і жінка біля вікна, яка читала їм книжку. Голос долинав негучний, рівний — його Раїса Леонідівна впізнала б і на тому світі. Тільки коси в Ольги більше не було: сиве волосся було коротко підстрижене, по-хлоп’ячому. Висока, з нерухомим обличчям, вона у свої сорок п’ять мала вигляд на всі шістдесят. Біля неї, коло підвіконня, стояла палиця.
Коли діти розійшлися, Ольга закрила книжку й побачила у дверях стару в хустці, у важкому, засніженому пальті. На обличчі нічого не змінилося. Лише рука, що лежала на книжці, побіліла.
— Здрастуй, Ольго.
На відповідь довелося чекати. Ольга дивилася на Раїсу Леонідівну, потім потяглася по палицю. Підводячись, важко хитнулася на ліву ногу, підійшла до дверей і замкнула їх.
— Добридень, тітко Рає. Ви ромашку привезли?
Майже тисячу кілометрів Раїса Леонідівна готувалася до цієї зустрічі, добирала слова. Тепер сказати їх не виходило. Вона дістала схований за пазухою мішечок, розв’язала шнурок. На бібліотечний стіл ліг латунний кружечок.
Ольга залишила його лежати. Так дивляться на лист із того світу. Потім опустилася на стілець, поставила палицю між колінами.
— Де ви його знайшли?



















Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Страшна розповідь , невже людина може так вчинити ?