Копіювання заборонено

Тексти Realish захищені авторським правом. Публікувати їх на інших сайтах, у соцмережах і групах без дозволу редакції не можна.

Копії у Facebook ми оскаржуємо: їх видаляють, а за повторні порушення сторінки й групи можуть заблокувати.

Поділитися історією можна посиланням.

Шестирічний хлопчик попросив знахарку врятувати маму з колодязя, але заборонив кликати батька

Частина 12 з 18

Пів години Раїса Леонідівна простояла перед нею, розповідаючи. За вікнами сніг лягав уже в темряві. Вона говорила про пляшку, яку хлопчик опускав на мотузці, про його прохання не кликати тата, про кришку, у закритті якої батько звинуватив сина. Про Наташині пальці, що розбирали літери на камені. Про розпитування рятувальника, про те, як Роман просив матір моргнути й видати, куди зникла Ольга, про майбутній від’їзд до моря. Ольга слухала, опустивши очі. Ні запитання, ні заперечення; тільки на словах про недорізану сьому паличку в неї здригнувся рот.

— Наташа собі казала: ти сім днів витримала, отже, вона три дні теж витримає, — закінчила Раїса Леонідівна. — Твої літери допомогли їй залишитися живою. А тепер мені потрібно почути від тебе, як усе було.

Ольга не одразу заговорила. Одним пальцем присунула до себе жетон.

— Записку ніхто за мене не писав. Я сама написала, вранці, після тієї ночі у вас. Зібрала сумку, записку на столі залишила й пішла до автобуса. Роман зустрів мене дорогою. Умовляв поїхати поговорити, просив не ганьбити його перед людьми. Лагідний був… У мене були зламані стегно, ребра, зуби. Спершу лежала внизу, потім змогла на виступ видертися. Пряжкою від ременя почала дряпати камінь. Крім води, там нічого не було. Потім він приїздив. Чую: стоїть нагорі, курить. Слухає, чи стукатиму. А я лежу, навіть дихати перестала. Почекав і поїхав. Тільки тоді я застібкою по каменю застукала. Три удари, ще три. Чому саме так — не знаю. І Наташа теж по три… Отже, у нас із нею спільний рахунок, — промовила вона тим самим рівним голосом. — Увечері сьомого дня Павло Сергійович ішов через сад із собакою. У сімдесят три роки, з хворим серцем. Але почув не собака, він сам. Потім пояснював мені: тридцять років прислухався, як покрівля осідає, з таким досвідом не помилишся. Живого крізь камінь чути. Підійшов, на край ліг, запитав, хто внизу. Він же ще не знав. Я озвалася. Думаю, тут він усе й зрозумів. Хвилину мовчав, потім звелів триматися, донькою назвав. Пішов по мотузку. Уже затемна повернулися вони з Тамарою. Уявляєте? Двоє старих, ручну лебідку на тачці везуть. Униз він сам поліз, клин забив, мене обв’язав своєю мотузкою, тією шахтарською петлею. А Тамара сама нагорі лебідку крутила. Їй шістдесят шість було. Спину зірвала, потім уже розігнутися не могла. Пам’ятаєте, з тієї осені вона зігнулася? У нього, поки ліз, жетон із шиї зірвало. Він потім через нього журився дужче, ніж через серце. Казав: «Зміна не закрита, там тепер мій номер висить».

Ольга замовкла й простягнула до графина тремтячу руку. Раїса Леонідівна сама налила води. Але Ольга лише подивилася на склянку, брати її не стала.

— Дві ночі вони мене в підпіллі ховали, — продовжила Ольга. — Павло Сергійович хотів до міліції йти. На мене подивиться — і знову про це. Тут Тамара прийшла. Зі своєю хворою спиною переді мною навколішки опустилася. Сказала: «Олю, у мене син один. Іншого немає. Я народила його, мені й відповідати. Я тебе з того світу дістала, тепер сама прошу: віддай мені його життя за своє. Їдь. Для нього ти померла, більше шукати не стане. А ти живи. Усе тобі віддам, що є, тільки його не саджай». У Павла Сергійовича тут, у В’язоліссі, друг був, старий фельдшер. Він мене до нього машиною привіз, усю ніч за кермом. Фельдшер лікував як міг, тільки нога так і зрослася неправильно. Пізніше паспорт отримала — сказала, загубила попередній. Прізвище дівоче повернула. Павло Сергійович навесні помер. А Тамара щомісяця з пенсії висилала: то дві тисячі, то три тисячі. Я не відмовлялася. Розуміла, їй самій треба посилати. Два роки тому перекази скінчилися. Чому — я здогадалася.

— А про його нове одруження ти знала?

— Знала.

Підвівши очі, Ольга подивилася просто на неї. Раїса Леонідівна побачила в цьому погляді те, з чим щоранку зустрічалася біля власного дзеркала.

— І про Наташу знала, і про сина. Тамара написала. Я тут сиділа, дітям Вінні-Пуха читала — і знала. Могла один конверт цій дівчинці послати. Без підпису. Тільки написати: «Тікай!» Вісім разів за листа сідала. Ви приїхали зі мною за іншу розраховуватися, тітко Раю? Тоді сідайте поруч. Я перед нею винна не менше за вас. Тільки за це мене ніхто не покарає, — сказала Ольга…
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Слово читачам

Поділіться враженням від історії

1

Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.

Залиште свій коментарЗначок підбереться за іменем сам — або .
Без реєстрації

Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.

З вами траплялося схоже?Розкажіть свою історію — ми опублікуємо її на Realish. Імена та місця за вашим бажанням змінимо.Розповісти свою історію
ВалентинаУкраїна

Страшна розповідь , невже людина може так вчинити ?

Усі обговорення

Ще з рубрики «Герої»

Усі історії рубрики