Життя без прикрасВона розлила чай, сіла навпроти. Барсик зіскочив із лежанки, перетнув світлицю й улаштувався біля ніг гостя, як раніше, коли той приїздив по Маринині трави. Уткін подивився на кота й обхопив кухоль обома руками.
— Що знайшла адвокатка? — запитав він тихо.
— У справі була картка швидкої. У ній записаний телефон, з якого ти тоді дзвонив.
Із кишені фартуха Валентина Олексіївна вийняла старий папірець, розгладила й поклала перед ним.
— Мій номер, — продовжила Валентина Олексіївна. — Є договір, підписаний Борисом, квитанція за той січень. Леонід Григорович пам’ятає, як тебе трактором витягував: по телевізору саме новини почалися. І твої гроші в нього дев’ять років за іконою лежать. За таку ніч, каже, грошей не візьму.
Уткін не торкався аркуша. Дивився на цифри, написані людиною, якої давно не було серед живих. Потім підвів очі й крізь відчинені двері поглянув у сіни, на чорний телефон біля стіни.
— Пам’ятаю я цей апарат. Ніяк пальцем у диск влучити не міг — зісковзував, і диск повертався назад. Тричі набирав три. Здавалося, збожеволію, поки додзвонюся.
Він поставив кухоль на стіл.
— Розповісти вам, що тоді сталося? — запитав Дмитро Іванович.
— Розкажи.
— Через дівчину вони посварилися. Обидва п’яні, і Олег, і Микита. Олег штовхнув його, а той упав, скронею об піч. Потім син дзвонить мені, кричить: «Тату, він не дихає!» Як дістався туди, не пам’ятаю. Заходжу — Ромко навколішках біля Микити, штучне дихання робить, руки в крові. А біля стіни Олег, білий увесь, тремтить. Відвів я його в дім і звелів: «Мовчи. Що б не сталося, ні слова. Говоритиму я».
Він замовк. Валентина Олексіївна чекала продовження.
— Марина ж помирала, — заговорив він глухо. — Два місяці їй лікарі відводили. Стою я в передбаннику, переді мною на підлозі мертвий хлопець. І думаю: посадять Олега — вона дізнається. Із цим і помре: син у в’язниці, син убивця. Остання звістка їй перед смертю. Розумієте, я не міг їй цього принести. Хотів, щоб хоч померла спокійно.
— А Роман?
— Роман… — Уткін провів долонею по бороді. — Від нього дружина пішла, донька в іншому місті. Ні рідні, ні власного дому. Працівником він у мене був. Я тоді вирішив: нехай відсидить, а коли вийде, я його не покину. Грошима допоможу, роботу йому дам, куплю дім, щоб було де жити. Так я собі це уявляв. Справді думав, що потім зможу йому допомогти. Марина померла, потім суд відбувся. А Олег почав пити, та так, що доводилося возити його по лікарнях. Привезу, а він утече. Не міг він із цим жити. І сам до мене приходив, казав: «Батьку, ходімо й усе розкажемо». Я йому не дозволив. Сказав: «Тепер пізно. Ти не лише мене погубиш, ти й сестру погубиш». А через три роки він уночі сів п’яний на снігохід і виїхав на озеро. Там біля джерел промоїни. Усі про це знають, ніхто взимку в те місце не їздить. Він теж знав. І все-таки поїхав.
На останніх словах голос у нього зірвався. Довго він не міг продовжити.
— Бог забрав, — вимовив нарешті Дмитро Іванович. — За це забрав, думав я. Розплатився, отже, досить. Тільки ж Роман залишався у в’язниці. Щороку собі казав: вийде — допоможу. А матері Микити дев’ять років гроші надсилаю, щомісяця, через банк. Імені не вказую. Вона певна, що якийсь фонд їй допомагає. Думав, цього вистачить.
— Не вистачить, — неголосно відповіла Валентина Олексіївна.
— Знаю. — Він підвів на неї почервонілі мокрі очі. — Коли побачив його тут, на лаві, з Лізкою, тоді й зрозумів. Через поле мою онуку на собі ніс він. Не я. Я його дев’ять років за ґратами тримав, а він мені дитину врятував. Адже міг залишити її, піти, і ніхто нічого б не дізнався.
— Розумію.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.