Життя без прикрасВалентина Олексіївна зібралася на горище відразу, того ж вечора. Наталія стримувала її, просила відкласти до ранку, зголошувалася піднятися сама, але господиня відмахнулася. Крутою обледенілою драбиною вона полізла нагору.
На темному холодному горищі пахло мишами й сухим пилом. Світив той самий ліхтар, для якого не завжди знаходилися гроші на батарейки. Тепер батарейки були нові: тиждень тому вона таки купила їх, залишившись без масла.
Біля димоходу стояла Борисова валіза — фанерна, обтягнута дерматином, із металевими кутиками. Від похорону вона її не відкривала. Чоловік складав туди все важливе: трудову книжку, військовий квиток, грамоти з лісопильні, документи. Охайний був, жодного папірця не викидав.
Опустившись навколішки біля ліхтаря, вона довго перебирала вміст. Руки мерзли. Знизу, від драбини, час від часу долинало:
— Валентино Олексіївно, як ви там?
— Жива!
Потрібний договір знайшовся в папці із зав’язками. Встановлення квартирного телефона на ім’я Кушніра Бориса Сергійовича; поруч із прізвищем — знайомий номер. Під ним лежали квитанції, стягнуті аптечною гумкою. Борис залишав кожну, а після його смерті вона за звичкою й далі підкладала зверху нові.
Місяць за місяцем. Ось і січень потрібного року: її прізвище, номер, поштова печатка. На дні папки знайшлося повідомлення зв’язківців про розірвання договору, надіслане п’ять років тому. І на ньому теж стояли ті самі цифри.
Спустилася вона, притискаючи папку до грудей. Поклала знахідку перед Наталією й опустилася на лаву — ноги вже не тримали. Адвокатка розкрила договір, перевірила січневу квитанцію й повідомлення, присунула до них старий аркуш і копію картки швидкої.
— Тепер у нас є документи, — неголосно сказала вона.
Валентина Олексіївна дивилася на розкладені папери, але радості не було. Відчуття було тяжке, темне: ніби їй дали в руки чуже життя і належало його зламати. Уткін, його Марина, Ірина в лікарні з половиною зачіски, Єлизавета, що спала на її ліжку серед подушок…
— І що ж далі?
— Подам заяву слідчому про завідомо неправдиві показання Уткіна. Додам картку виклику, договір, квитанцію, ваші показання й показання Леоніда Григоровича. Перевірку зобов’язані провести. Вас викличуть, його викличуть.
— А посадити його можуть? Уткіна?
Наталія похитала головою.
— За цю брехню вже не покарають. Минуло понад шість років — строк давності сплив. Але слідчий може встановити факт брехні й винести про це постанову. Вона й дасть підставу переглянути вирок Романові.
— Виходить, Уткіну нічого?
— За законом — нічого. Крім того, що правда стане відома.
За вікном було темно; над озером стояв місяць, від нього сніг на узгір’ї здавався синім. Валентина Олексіївна подивилася туди.
— Ти із заявою поки зачекай. Хочу спершу сама з ним поговорити.
— Навіщо? — здивувалася Наталія. — Після того, що було в лікарні? Він знову переконуватиме вас, тиснутиме. Він же може…
— Може. А може, й не стане. Я Марину його рік лікувала, трохи його знаю. Дай три дні.
Наталія довго дивилася на господиню, перш ніж кивнути.
— Три дні. Але йому нічого не передавайте, жодного паперу. Я зроблю копії, а оригінали візьму із собою.
— Бери.
Валентина Олексіївна подала папку, але потім забрала з паперів пожовклий аркуш, знятий із цвяшка.
— Тільки це мені залиш, — сказала Валентина Олексіївна. — Це моє.
Кликати Уткіна не довелося. Уже наступного вечора на узгір’я піднялася вантажівка із шифером. Двоє працівників у помаранчевих жилетах склали листи біля сараю на піддон рівним стосом, накрили плівкою. За нею приїхала інша вантажівка, із сухими колотими березовими дровами. Робітники запитали, де їх складати.
— Ніде, — подумавши, відповіла Валентина Олексіївна. — Залиште біля воріт, як лежать.
Вантажівки поїхали, і біля хвіртки зупинився знайомий джип. Уткін затримався біля машини, оглянув дрова, шифер, хату й пішов до ґанку. Постукати не встиг: двері відчинилися.
— Заходь, Дмитре Івановичу.
Він без запрошення зайняв місце за столом біля печі — те саме, що дев’ять років тому. Наче тіло пам’ятало, куди йти й де сідати. Поки Валентина Олексіївна ставила чайник, він мовчки стежив за нею.
— Ірина сказала, адвокатка дісталася до старої справи, — нарешті заговорив він. — Отже, ви з нею розмовляли.
— Розмовляли.
— Що ви їй передали?
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.