Життя без прикрасДо великого міста в’їхали вночі. Вогні на будівлях сяяли, мов зорі, що впали з неба; Костя дивився на них широко розплющеними очима. За минулі роки він відвик від такого міста.
— Яке величезне…
— Згадаєш його, звикнеш. Тут же теж твій дім.
Біля особняка хлопчик розглядав ворота, високі й знайомі, білі стіни та світло у вікнах.
— Я пам’ятаю… У нас у саду дерево велике. Ти мене під ним на гойдалці гойдав.
— І дерево залишилося, і гойдалка на місці.
— А сходити до них можна?
— Зараз?.. Завтра сходимо. Сьогодні тобі треба поїсти й виспатися, день був довгий.
Вони вибралися з машини. Двері відчинилися, і з них вийшла Антоніна Леонідівна, найдавніша хатня робітниця Павла. Побачивши Костю, вона затулила рот руками й заплакала.
— Господи, та це ж Костя! Хлопчик наш! Боже мій! — Вона підбігла, стиснула його так, що мало не задушила в обіймах. — Щодня молилася, просила, щоб ти повернувся. Почув Бог, почув!
Костя спершу напружився, не розуміючи, як відповідати на таку зустріч, потім потроху розслабився.
— Добрий вечір, Антоніно Леонідівно. Я пам’ятаю вас. І шоколадний торт, який ви мені робили.
— Зроблю! Хоч зараз почну. Ходімо в дім, любий, голодний же, мабуть.
Чистий, прибраний особняк мав точнісінько такий вигляд, яким Павло залишив його перед від’їздом. Здавалося, дім разом із ним чекав на Костю. Хлопчик озирався, торкався меблів, вів долонею по сходових поручнях. Біля фотографії на стіні зупинився: на ній він, п’ятирічний, усміхався, обійнявши плюшевого собаку.
— Дружок… Я його пам’ятаю. Того дня він зі мною на катері був. А потім куди подівся?
Павло ковтнув слину.
— Я його зберіг. Він у твоїй кімнаті, чекає на тебе.
Костя кинувся нагору, батько пішов слідом. Біля своїх дверей хлопчик зупинився.
— Відчиняй, — дозволив Павло.
Повернувши ручку, Костя штовхнув двері й обережно ввійшов у темряву. Пахло пилом і часом, що наче застиг тут. Він провів рукою по стіні, знайшов вимикач.
Світло спалахнуло, і Костя побачив усе разом: динозаврів на ковдрі, іграшки, залишені на підлозі, малюнки на стіні. Нічого не змінилося. На подушці лежав Дружок.
Хлопчик підійшов до ліжка, взяв плюшевого собаку й притиснув до себе. Сльози ринули самі. Це було не горе; для того, що він відчував, не знаходилося назви. Він повернувся додому й разом з іграшкою віднаходив утрачені частини себе.
Павло опустився поруч, обійняв сина. Так вони й сиділи без слів. Кімната, перетворена на святилище, знову ставала кімнатою Кості.
За вікном тривала ніч, світили зорі. Можливо, десь знаходила спокій і душа рудоволосої жінки: хлопчик, якого вона врятувала, а потім украла, нарешті повернувся додому.
Павло поки не знав, що настало — нова історія чи кінець жахіття, яке розтяглося на три довгі роки. Але вперше за довгий час він сподівався в цьому розібратися.
У перші дні Костя блукав особняком, наче привид, розшукуючи уламки пам’яті серед фотографій, у шухлядах і шафах. Торкався меблів, щось розглядав, а часом застигав посеред кімнати й дивився в порожнечу. Про те, що займало його в ці хвилини, не розповідав.
Павло тримався осторонь. Хотілося підійти, заговорити, одними обіймами надолужити всі втрачені роки. Він знав, що це неможливо: синові потрібно було побути наодинці з собою, звикнути до того, що відбувалося.
Третьої ночі його підняв із ліжка крик. Павло побіг коридором до синової кімнати й штовхнув двері. Костя сидів на ліжку весь у поту, тремтів, очі були розширені від жаху.
— Синку! Що з тобою?
Відповісти хлопчик не міг. Дихав уривчасто, наче щойно пробіг марафон, а простирадло стискав так, що пальці побіліли. Павло обережно наблизився й сів скраю.
— Страшне наснилося?
Костя кивнув.
— Розкажеш мені?
Хлопчик ковтнув слину, на секунду заплющив очі. Коли розплющив, уже плакав.
— Знову катер. Вода всередину ллється, буря, усі кричать. Я падаю туди, у темряву, а нагору ніяк. Дихати нічим… — Його знову затрусило. — Потім рука мене витягує. Жіноча. Я подумав — мама. Підвів очі, а це Тітка Сонце. Усміхається якось дивно, недобре. І каже: «Тепер ти мій».
Від цієї розповіді в Павла побігли спиною мурашки.
— Ти спав, Костю. Це тобі наснилося. Її вже немає, вона більше нічого тобі не зробить.
— Вона й раніше поганого мені не робила. Мене доглядала.
Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Була щасливою.