Життя без прикрасКостя помовчав.
— Буває, я за нею сумую. А потім думаю, що не можна. Вона ж украла мене. Але й із води витягла вона, і коли я хворів — лікувала. І колискові співала… І… — Продовжити він не зміг.
— Сумувати не заборонено, синку. Три роки ти з нею прожив, звісно, тепер тобі її бракує. Можеш і сердитися, і тужити, і плутатися в усьому цьому. Навіть водночас. Не треба добирати якесь одне правильне почуття.
— А сам ти на неї сердишся?
Павло не відразу знайшов відповідь.
— Так. Дуже. Три роки нашого життя вона забрала, і ніхто їх не поверне. Ми пропустили разом три Нові роки, три твої дні народження. Я не бачив, як ти ростеш, не міг обійняти, поговорити з тобою. За це я на неї злюся.
— Але якби вона не стрибнула? Не врятувала б мене — я б потонув?
На таке запитання Павло не мав відповіді. Воно залишилося між ними — важке, нерозв’язне.
— Я не знаю, Костю. Міг потонути, а міг і вижити. Хтось інший устиг би. Або я сам знайшов би тебе. Цього вже не дізнатися.
— Усе-таки життя вона мені врятувала.
— Так, урятувала. А потім — украла.
Костя опустився на подушку й утупився в стелю.
— Як же все складно…
— Складно. Будемо разом учитися із цим жити.
Павло дочекався, поки хлопчик засне, і лише тоді пішов до себе. Але заснути вже не вдалося: він лежав із розплющеними очима, дивлячись у стелю. Синові запитання мучили і його.
Уранці він зателефонував психологині, яка працювала з дитячими травмами, і домовився про прийом на цей самий день.
Катерині Русланівні було п’ятдесят років. З-за окулярів у тонкій оправі дивилися добрі очі, волосся вже посивіло. Кабінет у гарній будівлі в центрі міста був обставлений зручними кріслами; на стінах висіли яскраві картини. Костя вибрав найдальше крісло, сів і схрестив руки, ніби відгороджуючись від лікарки.
Катерина Русланівна не квапила його. Розпитувала про улюблені мультфільми, про ігри, про прочитані за останні роки книжки. Поступово настороженість хлопчика ослабла.
— Як ти гадаєш, навіщо ми зустрілися? — запитала вона.
— Тато вважає, що я божевільний.
— А ти сам так вважаєш?
— Не розумію. Зі мною іноді щось дивне. Наче двоє всередині живуть: в одного все про тата й наш дім, а в другого — про Тітку Сонце. І разом вони ніяк не поєднуються.
— Після того, що ти пережив, таке трапляється нерідко. Це не означає, що ти збожеволів. Твій розум зараз намагається зібрати частини, які наче не пасують одна до одної.
Костя замислився.
— А як їх зібрати?
— Спробуємо зробити це разом. Поступово. Розкажеш про спогади, про те, що відчуваєш, що тебе лякає. Я допоможу все це розкласти по місцях.
— А якщо не захочу розповідати?
— Отже, зачекаємо. Поки ти сам не будеш готовий, змушувати я тебе не стану.
Хлопчик довго розглядав її, оцінював, вирішував, чи можна повірити.
— Ну… давайте спробуємо.
Вони почали зустрічатися двічі на тиждень. Павло возив сина на прийом, залишався чекати в приймальні, а потім вони їхали по морозиво або гуляли парком. Йому хотілося подарувати Кості нові спогади замість украдених, та давні примари відпускали неохоче.
Через тиждень після того, як батько й син знайшли одне одного, зателефонував слідчий, який займався зникненням три роки тому.
— Павле Олеговичу, до мене дійшло, що ваш син знайшовся.
— Так. Знайшовся.
— Вітаю вас. Ми ж вважали його загиблим… Пробачте, що припинили пошуки.
— З якого питання ви телефонуєте?
— Потрібні свідчення — ваші й хлопчика. Треба офіційно закрити справу про зникнення, розібратися з жінкою, яка його вивезла.
— Її вже немає серед живих. Пів року тому розбилася на машині.
— Мені відомо. Та все одно необхідно записати, що сталося. І перевірити, чи не брав участі хтось іще.
Павло домовився приїхати наступного дня. У відділку провели кілька годин. Він докладно відтворив шлях від ринку, де помітив годинник у Михайла, до зустрічі із сином у Росному Долу. Слідчий записував розповідь, розпитував, повертався до подробиць.
Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Була щасливою.