Життя без прикрасСкладений аркуш Оксана залишила в щілині під стіною, там, де почалося їхнє листування. Це було прощання й подяка людині, чийого імені вона так і не дізналася. Безіменний сусід змінив усе.
Телефон тремтів у її руках. За стільки місяців номер Вадима нікуди не зник зі швидкого набору. Оксана глибоко вдихнула й натиснула кнопку.
Пролунав один гудок. Потім другий. Третій.
— Оксано… — Голос Вадима пролунав хрипко, здивовано.
Вона заплющила очі, даючи знайомому голосу огорнути себе. Стільки часу пішло на втечу від нього, хоча вони могли б зносити біль удвох.
— Вадиме, ти можеш мене знайти? — запитала вона тремтливим голосом.
Очікування відповіді розтягнулося для неї у вічність.
— Я ніколи не переставав тебе шукати.
Від цих простих слів упала остання стіна, яку Оксана звела навколо свого серця.
Зустрітися вирішили наприкінці дня. Обрали кав’ярню, куди колись заходили щонеділі, перш ніж відвести Юлю до парку. Там само відбулася їхня остання зустріч перед розлученням.
Оксана прийшла раніше й сіла біля вікна: звідти можна було дивитися на перехожих. Але варто було комусь з’явитися у дверях, як серце підстрибувало.
Нарешті ввійшов Вадим. За час розлуки він схуд, і сивого волосся побільшало, ніж вона пам’ятала. Оксана побачила його очі — раніше саме вони завдавали стільки болю. Тепер у схожості з Юлею була розрада. У ньому зберігався зв’язок із тим, що вони створили разом, зі спільною любов’ю.
Він наближався повільно, ніби боявся сполохати її й вона могла зникнути. Сів навпроти, поклав на стіл неспокійні руки.
— Ти… — почав Вадим і не знайшов потрібних слів.
— Виживаю, — договорила за нього Оксана, сумно всміхнувшись. — А як ти?
— Проживаю день за днем.
У цих словах виявилося стільки знайомого їм обом, що між ними немов знову була Юля. Її присутність відчувалася світлом, яке поєднувало їх, замість болісної тіні.
Розмова тривала годинами. Вони говорили про страх, про провину, про біль. Кожен по-своєму намагався впоратися з горем; тепер вони розповідали про це одне одному й про те, як розійшлися в різні боки саме тоді, коли особливо потребували близькості.
— Мені здавалося, я дивитимуся на тебе й завжди бачитиму тільки нашу втрату, — зізналася Оксана. — А зараз дивлюся й згадую про те, що в нас залишилося…
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.