Після втрати доньки Оксана оселилася в тісній кімнаті, та одного разу з-за стіни пролунали три стуки

Вона взяла його за руку.

Цей дотик не обіцяв їм вічного щастя й не давав певності, що біль мине. Два розбиті серця лише визнали можливість разом нести той тягар, який розчавив їх поодинці.

— Давай спробуємо, тільки не кваплячись, — майже пошепки запропонувала Оксана.

— Нам належить увесь час світу, — відповів Вадим і ніжно стиснув її руку.

З кафе вони вийшли під помаранчево-рожеве небо. Сонце прощалося, немов обіцяючи вранці повернутися. Вони йшли близько одне до одного, відчуваючи взаємне тепло, хоча за руки більше не трималися.

Перш ніж попрощатися, Вадим повернувся до неї.

— Чому ти вирішила інакше? Що змінилося після такої довгої розлуки?

Оксана усміхнулася. Вона думала про незнайомця за стіною, про стукіт, що став для неї якорем, про аркуші паперу, які допомогли зцілити душу.

— Одна людина нагадала мені: іноді людям потрібна стіна між ними, щоб вони нарешті почали розмовляти одне з одним по-справжньому.

Вадим кивнув, хоча не зовсім зрозумів її. На пояснення, на цю історію й на нові починання в них іще залишався час.

Уночі Оксана повернулася до комірчини, що стала її спальнею, і вперше не відчула задухи.

Вона сіла на ліжко, подивилася туди, звідки колись прийшов перший відгук, підняла руку й постукала тричі.

У відповідь нічого не пролунало.

І все ж Оксана вірила: десь та людина теж пробує почати спочатку. Як і вона, він знайшов сміливість повернутися до свого минулого, перестати від нього тікати. Вона не знала, чим обернеться його спроба, але ця віра втішала.