Життя без прикрасДороша привели за кілька хвилин. За пів року він помітно здав: схудлий, постарілий, із зовсім сивим волоссям, він усівся навпроти й узяв слухавку.
— Добрий день, Марино Олександрівно, — тихо промовив він.
— Вітаю, — холодно озвалася вона.
— Дякую, що погодилися прийти. Мені потрібно попросити у вас вибачення, хоча виправити цим уже нічого не можна. Я вчинив страшне: намагався вас убити, приховуючи власний злочин. Такому немає виправдання. Усе це лежить важким тягарем у мене на серці, я не можу з цим жити.
Вона мовчки дивилася крізь скло. Потім запитала:
— Навіщо ви взагалі зв’язалися з цими фіктивними фірмами? Що змусило вас піти на це?
Дорош опустив очі.
— Борги. Величезні. Я набрав кредитів на відкриття бізнесу, а справа не пішла. Потім колектори стали погрожувати. Запанікував, шукав спосіб швидко отримати гроші. Шаповал запропонував переведення в готівку: я переказував гроші його фірмам, він віддавав готівку, залишаючи собі відсоток. Виводив кошти з обігу й розплачувався з боргами. А вас використав — ви недавно прийшли, ще не знали всіх тонкощів. Розраховував, що нічого не помітите. Я боявся, що ви викриєте схему. Під час нашої розмови про акти без підписів ви помітили невідповідність, і я почув те, чого побоювався. Хотів усунути вас, найняв Карасьова. Жахлива помилка. Непрощенна.
— Ви намагалися спалити мене живцем, — твердо сказала Марина. — Якби Антоніна Василівна не попередила, мене б уже не було.
— Знаю. Не минає й дня, щоб я про це не думав. Не чекаю від вас прощення, я його не заслужив. Хотів сказати, що мені соромно, що я розумію, що накоїв. Вісім років в’язниці — справедливо. Можливо, недостатньо.
Поки він говорив, Марина відчувала, як поступово відступає злість. Тепер перед нею був не лиходій, а зламана людина, яка розплачувалася за страшну помилку.
— Пробачити вам я не можу. Але у ваше каяття вірю. Сподіваюся, за ці роки ви чогось навчитеся.
— Навчуся. До кінця життя спокутуватиму свою провину. Дякую, що дали мені висловитися.
Марина поклала слухавку й вийшла з кімнати. Вийшовши надвір, глибоко вдихнула свіже повітря. Важко далася їй ця зустріч, але без неї щось залишалося незавершеним. Тепер можна було поставити крапку й рухатися далі, не несучи із собою колишньої гіркоти та злості.
Перший сніг випав у грудні. Серед міських гірлянд з’явилися ялинки; свою маленьку ялиночку прикрасили й Марина з Людою, розвісили у квартирі мішуру. Напередодні Нового року Марина вирушила до «Яблуневого двору» з теплим пледом і коробкою цукерок для Антоніни Василівни.
— Донечко, з прийдешнім Новим роком! — зустріла її старенька. — Як же я тобі рада!
За чаєм у її кімнаті говорили про свято. Антоніна Василівна розповіла про концерт, який готували: вона мала виступати разом із хором.
— Знаєш, донечко, з усіх прожитих років найщасливішим я тепер називаю останній, — сказала вона. — Згадую його й думаю, скільки всього змінилося з твоєю появою. Адже до цього в мене була вулиця: я голодувала, мерзла. А потім зустріла тебе, і життя пішло зовсім інакше. Раніше мені здавалося, що світ жорстокий. Я так про нього думала, поки ти не показала, що в ньому є добрі люди. Вони можуть допомогти, нічого за це не вимагаючи, від щирого серця. Ти допомогла мені саме так. Тому, коли я озираюся на цей рік, згадую не лише голод і холод.
— Ви ж теж нічого від мене не чекали, Антоніно Василівно. Врятували мене, бо я була добра до вас. Добро повертається. Не відразу, але завжди повертається.
— Так, донечко. Завжди повертається, — з усмішкою кивнула вона. — Усе життя в це вірила, а на старість засумнівалася. Ти мені нагадала.
Марина обійняла її. Так вони й сиділи біля вікна, спостерігаючи, як падає сніг. За вікном мерехтіли вогні, люди поспішали додому з подарунками. У великому місті, що готувалося до свята, ці дві жінки знайшли одна в одній родину, якої їм обом бракувало.
Через кілька днів, уже після новорічних свят, зателефонувала Варвара Олександрівна.
— Марино, учора в нас побувала Євгенія, донька Антоніни Василівни. Пам’ятаєте, я вам про неї розповідала?
— Приїжджала? Що їй знадобилося?
— Каже, передумала, хоче відновити стосунки з матір’ю. Привезла подарунки, плакала, просила пробачити. Антоніна Василівна спочатку відмовилася її бачити, але потім усе-таки погодилася на розмову.
— І чим вона закінчилася?
Поділіться враженням від історії
2Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Благодарю автора за душевный рассказ. Нынешняя жизнь жестока и найти хорошего сострадательного человека ой как не легко. Дай Бог , чтобы и в жизни встречалось больше таких людей, как Марина.
Щиру радість за головних героїв.Хай усі старенькі відчують задоволення, радість й щастя на схилі літ. Але відбувається це завдяки таким людям, як Марина.