Життя без прикрас— Варваро Олександрівно, Антоніна Василівна знає про дзвінок?
— Ні. Я вирішила її не засмучувати. Але вам розповісти треба: ви для неї близька людина.
— Дякую, що зателефонували. Я подумаю, як бути.
Після розмови Марина довго сиділа біля вікна. Діти залишили Антоніну Василівну без допомоги, на вулиці, а тепер не бажали навіть знати, чи жива вона. Така черствість не вкладалася їй у голові.
У неділю вона, як завжди, приїхала до «Яблуневого двору». Антоніна Василівна в’язала шарф у спільній кімнаті. Помітивши Марину, відклала спиці, радісно замахала рукою.
— Донечко, як добре, що приїхала! Сідай, розповідай свої новини.
Вони пройшли до її кімнати. Марина поставила на стіл гостинці: печиво, фрукти, шоколад. Антоніна Василівна заварила чай. Коли обидві вмостилися за маленьким столиком, Марина обережно почала:
— Можна мені запитати вас про дітей, Антоніно Василівно?
— Про дітей? — Обличчя старенької спохмурніло. — Та що тут розповідати… Виросли, поїхали, матір забули.
— Як же так сталося? Ви їх ростили, дбали про них.
Антоніна Василівна зітхнула й відпила чаю.
— Я довго в собі причину шукала, донечко. Усе думала, що погана з мене мати вийшла. Себе звинувачувала за те, що вони зі мною так вчинили. А потім зрозуміла: річ у них самих. Егоїстами вони виросли. Донька Женя за багатого чоловіка заміж вийшла, до іншого міста перебралася. І стала соромитися того, звідки вона, соромитися своєї матері. Я ж проста робітниця, до вищого товариства не належу. Ось цього їй і соромно. А син Юрій з поганою компанією зійшовся, п’є. Грошей у мене просив постійно. Усе звертався по гроші, а коли я відмовила, обізвав мене й пішов. Але не можна ж усе на себе брати: виросли вони, а до матері ставляться ось так. Ось і вся історія.
— А зв’язатися з ними ви пробували?
— І телефонувала, і писала. Євгенія не відповідає, Юрій теж слухавки не бере. Для них я померла. Боляче від цього, звісно. Тільки ж любити не змусиш, якщо людина сама не хоче.
Марина накрила її зморшкувату руку своєю.
— Вашої провини тут немає. Ви добра, хороша людина. А те, що вони цього не цінують, — уже на їхній совісті.
— Дякую, донечко. Мені тут легше стало, знаєш. Я зрозуміла, що не потрібні мені діти, які від мене відвернулися. Ти ж у мене є. Ріднішою за них стала.
Марина обійняла Антоніну Василівну. Кілька хвилин вони просиділи мовчки. Потім старенька відсторонилася й витерла сльози хустинкою.
— Досить про сумне. Краще про себе розкажи. Як робота, подобається?
Марина стала розповідати про колег, про свої справи, про Людмилу. Антоніна Василівна слухала уважно, розпитувала, раділа за неї. За чаєм із печивом знову стало тепло й затишно.
— Не тривожтеся ні про що, Антоніно Василівно, — сказала Марина перед тим, як піти. — Я обіцяла навідувати вас і приїжджатиму.
— Ти стільки для мене робиш, донечко. А в тебе ж своє життя, свої плани.
— Ви мені життя врятували. Хіба таке забудеш? Та й мені це не в тягар. Робота хороша, заробляю нормально, можу допомагати вам. Ви на це заслуговуєте.
Антоніна Василівна знову заплакала — тепер від щастя й вдячності.
Несподіваний листопадовий дзвінок заскочив Марину зненацька. На тому кінці дроту відрекомендувалися:
— Марино Олександрівно? Василь Аркадійович Голубєв, адвокат Анатолія Віталійовича Дороша. Телефоную на його прохання: він хотів би побачитися з вами.
— Зі мною? Навіщо? — розгубилася Марина.
— Щоб перепросити. Прохання незвичне, я розумію, але він наполягає. Вас приймуть у слідчому ізоляторі, на зустрічі буде охорона. Вам ніщо не загрожує.
Марина не відразу відповіла. Їй хотілося відмовитися: знову сидіти навпроти людини, яка намагалася її вбити, вона не бажала. І все ж цікавість утримувала від відмови. Що він збирається їй сказати?
— Я згодна. На котру годину?
— На цю суботу, на другу годину дня. Адресу й перепустку я вам надішлю.
Поділіться враженням від історії
2Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Благодарю автора за душевный рассказ. Нынешняя жизнь жестока и найти хорошего сострадательного человека ой как не легко. Дай Бог , чтобы и в жизни встречалось больше таких людей, как Марина.
Щиру радість за головних героїв.Хай усі старенькі відчують задоволення, радість й щастя на схилі літ. Але відбувається це завдяки таким людям, як Марина.