Вона обережно розкрила конверт, намагаючись не порвати папір, і дістала звідти кілька списаних дрібним почерком аркушів. Олег Васильович делікатно відвів погляд убік, даючи їй можливість прочитати листа без відчуття стороннього спостереження, хоча залишався в кабінеті на випадок, якщо їй знадобиться його присутність чи підтримка.
Оксана розгорнула перший аркуш, і її очі швидко пробігли по перших рядках, написаних нерівним, але впізнаваним почерком старого.
«Дорога моя Оксаночко, якщо ти читаєш цього листа, значить, мене вже немає на цьому світі, а ти вже знаєш про те, що я залишив тобі. Не дивуйся й не думай, що це якась помилка чи примха старого. Я багато думав про це останні місяці, лежачи в лікарняній палаті, і зрозумів, що хочу, аби те небагато, що я нажив за своє довге життя, дісталося людині, яка справді заслуговує на добро, а не тій, хто чекає на мою смерть як на полегшення від незручного обов’язку навідувати старого раз на рік на свята».
Оксана відчула, як на очі навертаються сльози, і на мить зупинилася, щоб перевести подих, перш ніж продовжити читання цього дивовижного, несподіваного листа, який, здавалося, був написаний спеціально для того, щоб підтримати її саме в цей важкий день, хоча старий і не міг знати, наскільки важким виявиться цей день насправді.
Вона пробігла очима далі по рядках, і почерк, місцями тремтячий, місцями твердий, ніби старий писав листа в кілька заходів, коли дозволяли сили, продовжував розкривати те, про що Оксана навіть не здогадувалася.
«Пам’ятаєш, як ти приходила до мене після роботи, втомлена, але завжди знаходила сили вислухати мої старечі розповіді про службу на флоті? Інші б відмахнулися, сказали б, що зайняті, що немає часу на балачки самотнього старого. А ти сідала, наливала собі чаю й слухала, ніби це було для тебе важливо. Я знаю, ти думаєш, що це ти мені допомагала, але насправді це ти мене рятувала від самотності в ті роки, коли я вже почав забувати, як це — бути комусь потрібним».
Оксана відчула, як сльози все-таки покотилися щоками, і не стала їх витирати, продовжуючи читати.
«Твій чоловік мені відразу не сподобався, пробач за прямоту старого. Пам’ятаю, як під час першого його візиту він увесь час поглядав на годинник, ніби чекав, коли можна буде піти. А вдруге почав розпитувати мене, чи є в мене якась нерухомість, які заощадження, начебто ненароком, між іншим. Але я відразу зрозумів, що за цим стоїть розрахунок, а не щирий інтерес. Я тоді нічого тобі не сказав, подумав: може, помиляюся, може, просто стареча підозріливість розгулялася.
Але що більше я спостерігав за ним під час наступних візитів, то більше переконувався у своїй правоті».
Оксана завмерла, читаючи ці рядки. Вона згадала ту саму розмову, про яку писав дядько Петро. Справді, Максим тоді розпитував старого про його майно, і вона свого часу не надала цьому значення, списавши все на звичайну цікавість.
«Я не дожив до того дня, коли зможу переконатися, чи мав я рацію у своїх підозрах, але щось мені підказує, що рано чи пізно ця людина покаже своє справжнє обличчя, і тобі доведеться несолодко. Саме тому я й склав заповіт саме так, як склав, щоб захистити бодай частину твого майбутнього від можливих посягань людини, якій ти довірилася всім серцем, але яка, боюся, цієї довіри не заслуговує».
Оксана відклала листа на мить, відчуваючи, як серце калатає в грудях. Старий ніби передбачив усе, що станеться з нею сьогодні вранці, за півтора року до цієї події.
Вона знову взяла аркуші до рук і продовжила читати, а Олег Васильович терпляче чекав, даючи їй час упоратися з емоціями й дочитати листа до кінця.
«Окрім своїх підозр, хочу дати тобі одну практичну пораду, Оксаночко. Пів року тому, коли я вже точно знав свій діагноз, до мене несподівано прийшла Лариса, та сама племінниця, яка до того не з’являлася роки зо три. Прийшла вона не сама, а з молодим чоловіком, якого представила як свого знайомого, що допомагає їй із юридичними питаннями. Ця людина здалася мені смутно знайомою, але я не відразу згадав, де його бачив.
А згадав лише через кілька днів після їхнього візиту. Це був твій чоловік Максим. Тоді я не надав цьому значення, мало що буває в людей за зв’язки: може, випадково познайомилися через спільних знайомих.
Але потім Лариса раптом почала розпитувати мене про моє здоров’я з невластивою їй турботою, цікавилася, чи оформив я вже заповіт, кому збираюся залишити майно. Я, звісно, нічого їй не сказав, але насторожився ще більше».
Оксана відчула, як холод пробіг спиною. Вона перечитала цей абзац ще раз, боячись, що неправильно зрозуміла зміст написаного. Максим і Лариса були знайомі? Максим приходив разом із нею до дядька Петра?
Вона підвела очі на нотаріуса, який терпляче чекав, не кваплячи її.
«Олеже Васильовичу, — вимовила вона тремтячим голосом, — у листі сказано, що мій чоловік приходив до Петра Михайловича разом із Ларисою, тією самою племінницею, пів року тому. Ви щось знаєте про це?»
Нотаріус злегка насупився, явно щось пригадуючи.
«Щиро кажучи, Петро Михайлович згадував при мені про якийсь візит племінниці з якимось молодим чоловіком, але подробиць не розповідав, а імені цього чоловіка я не запам’ятав…»
