Лена довго переконувала себе, що заради родини треба бути гнучкішою. Що сварки через побут — дурниця. Що не варто загострювати, якщо можна промовчати. Що рано чи пізно свекруха поїде, і життя знову стане колишнім.
Але колишнім воно вже не ставало.
Із кухні знову долинув гуркіт. Лена здригнулася й повернулася до чоловіка.
— Артеме, будь ласка, встань.
Він натягнув ковдру майже до підборіддя.
— Зараз сама заспокоїться.
— Вона кричить на всю квартиру.
— Лен, тільки не починай серед ночі.
У цю мить усередині в неї ніби щось тріснуло. Не голосно, не різко, без спалаху. Просто обірвалася остання тонка нитка терпіння.
Лена підвелася з ліжка, накинула халат і вийшла в коридор.
Кухня мала такий вигляд, ніби там щойно сталася бійка. На підлозі блищали уламки тарілки. По стільниці розтікався суп. Каструля лежала біля холодильника, кришка відкотилася до стіни. Посеред усього цього стояла Раїса Степанівна в домашньому халаті й важко дихала.
Щойно вона побачила Лену, голос став іще гучнішим…
