Життя без прикрас— Заходь. Заради нього я тебе пускаю, не заради тебе.
Я сходив до машини по букет. Айстри пом’ялися, горобинові гілочки вціліли. Із цими квітами я вперше за десять років увійшов у двір сина.
У великій кімнаті три різні столи зсунули в один довгий. По краях білої скатертини, щойно повернутої з вулиці, ще трималася волога. Дмитро відвів мені місце на чолі столу, а собі обрав найдальший куток.
Марина з’явилася з кухні з полумиском і зупинилася на порозі, побачивши мене. Перш ніж підійти до мене, вона поставила полумисок і витерла руки об фартух. Я подав їй квіти.
— Добрий день, Вадиме Леонідовичу. Дякую вам, що приїхали.
Вона прийняла букет, глянула на айстри й швидко подивилася через стіл на матір. Те саме рівне звертання на ви, та сама ввічливість, що й десять років тому в моєму передпокої, наче всі ці роки нікуди не поділися. Якби Марина кинула квіти мені в обличчя, мені було б легше.
Потім вона принесла деко з великим прямокутним яблучним пирогом. Я ще не відчув запаху, а вже впізнав його. Наталчин. Той, який щожовтня залишав наш дім, загорнутий у два рушники. Зверху йшла діагональна решітка з тіста з косичкою по краю — Наталка плела її саме так.
— Наталія Ігорівна мене навчила, — сказала Марина, ставлячи пиріг і не дивлячись на мене.
Цим вона й обмежилася. Відрізала шматок, поклала мені на тарілку й повернулася на кухню.
Перші пів години за столом не розмовляли. Айстри Марина поставила в трилітрову банку: вази потрібного розміру не знайшлося. Банка стояла посередині, біля торта з нерозпакованими свічками. Я дивився на їжу, скатертину, стільці, які ще недавно бачив нарізно, у руках людей, що несли свято геть від мене.
Було чути, як стукають виделки. Діти принишкли, як на уроці. Тільки Кирило поруч зі мною гойдав ногами та час від часу торкався мого рукава — ніби перевіряв, чи я не зник.
Циганка сиділа навпроти. Мокру хустку вона зняла, до їжі не торкалася. Хтось із дітей перекинув компот, і вона взялася за рушник.
Я впізнав її за рухом руки, не за обличчям. Вона водила рушником від себе, короткими дугами, повертаючи кисть наприкінці кожного руху. І щоразу тонкий мідний браслет на зап’ястку відгукувався дзвоном.
Ганчірка. Дуга. Поворот. Дзень.
Двадцять років цей звук лунав у моєму кабінеті на третьому поверсі обласного суду, рівно о шостій вечора. Скрип дверей, дзенькіт відра об поріг. Потім навколо столу шурхотіла ганчірка: коротка дуга, поворот кисті, браслет.
— Добрий вечір, Вадиме Леонідовичу, — казала вона тихо.
— Угу, — відповідав я, не підводячи голови від паперів.
Піднімав ноги, пропускаючи під стіл ганчірку, і знову опускав. Двадцять років. Я навіть не знав, що приходить та сама жінка: жодного разу не глянув їй в обличчя. Ось чого я чекав вечорами в порожній квартирі. Дзенькоту відра з передпокою.
— Ви прибирали в обласному суді, — сказав я через стіл. — На третьому поверсі.
Я не питав. Рушник у її руці завмер, вона подивилася на мене.
— Двадцять років. Усе-таки впізнав, за браслетом. Двадцять років я бажала тобі доброго вечора, а ти казав мені «угу». Я вже думала, так і не впізнаєш ніколи.
— Я ж не вас упізнав. Рух руки, коли ви витирали стіл.
Вона без злості всміхнулася, відклала рушник.
— Галиною мене звати. Якщо тобі цікаво.
За столом стало зовсім тихо. Я сидів, не знаючи, куди подіти руки, і машинально рахував — як звик рахувати строки у вироках. Двадцять років. Не рахуючи вихідних і відпусток — п’ять тисяч вечорів. П’ять тисяч разів вона казала «добрий вечір». П’ять тисяч разів я відповідав «угу».
— Навіщо вам знадобилися ці сорок хвилин? — запитав я. — Щоб вивести своїх, перш ніж з’явлюся я?
Галина глянула на Кирила. Він почервонів, схилив голову до тарілки.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.