Життя без прикрасЗа столом хтось пирснув. Василь навіть голови не повернув.
Хлопець із сережкою сидів у дальньому кінці, біля вільного стільця. Досі він жодного разу на мене не глянув.
— Бабусю, перестань. Ще й виправдовуєшся перед ним.
— Аркадію, — сказала Галина.
— Ні вже, нехай відповість. — Тепер він дивився просто на мене. — Це ж ви тоді виправдали Григорія, мого батька? Мені змалку торочать, який чесний був суддя. Ось я й хочу запитати. — Він відклав виделку й продовжив повільно: — А якби Григорій тоді був винен, ви б і його онука з дому вигнали?
Я розтулив губи, але так нічого й не промовив. За тридцять вісім років мені вистачало відповідей на запитання адвокатів, вистачало слів на двадцять сторінок обґрунтувань до вироку. А перед двадцятирічним хлопцем із сережкою я сидів німий. Хоч як відповіси, відповідь буде проти мене.
Відповідати не довелося: грюкнули вхідні двері. Увійшов кремезний чоловік років сорока шести, із сивиною в чорній бороді. На синій формі пожежника поблискували світловідбивні смуги, на погонах — капітанські зірочки. Разом із ним увійшов важкий, гіркий запах мокрого диму — так пахне старе дерево після гасіння.
— Вибачте за запізнення, сарай на одній вулиці гасили. Ну, де в нас іменинник?
Кирило зірвався зі стільця, повис у нього на шиї. Чоловік підхопив хлопчика, підкинув майже під стелю, упіймав, розсміявся. Поставивши його на підлогу, він нарешті помітив мене. Усмішка повільно зникала з його обличчя. Довго дивився, перш ніж заговорити — неголосно, проте почула вся кімната.
— Добрий день, ваша честь.
За все життя до мене так зверталася лише одна людина. У судах, де я працював, такого звертання не вживали. Ніби переніс ці слова з американського кіно — шістнадцятирічний підсудний у 1996 році.
У ніч на 13 жовтня 1996 року в Липовражному, селі за сорок кілометрів від обласного центру, вогонь знищив великий зрубний радгоспний склад. Там зберігалися зерно, комбікорм, деталі до техніки. Уранці біля дверей знайшли загиблого сторожа, шістдесятидворічного Михайла Зуєва. Навісний замок утримував двері зачиненими; замкнули їх ззовні.
Мені було тридцять шість, у районному суді йшов десятий рік моєї роботи. Старші колеги від справи відмовлялися: усі розуміли, яка вона тяжка. Вона дісталася мені. Через тиждень після пожежі заарештували Гриця Вербицького, шістнадцятирічного циганського підлітка з околиці. У сім’ї було троє дітей; мати працювала на фермі, батько їздив районами, настроював інструменти в школах і клубах.
Обвинувачення спиралося на свідчення Дані Кондратюка, племінника завідувача складу. Він стверджував, що о 23:30 бачив біля складу якогось пацана, схожого на цигана. До цих свідчень долучили порожню каністру з кущів і пластмасову запальничку, знайдену під час обшуку в Гриші.
Ще до суду надійшов лист від Владислава Юрійовича Кондратюка — самого завідувача, шанованої людини, депутата сільради. Він звинувачував циган у давніх крадіжках зі складу: нібито сторож проганяв їх і за це йому помстилися. Під заголовком «Вимагаємо справедливого покарання вбивці» стояли триста дванадцять підписів.
Коли на першому засіданні Гришу запитали, чи визнає він свою вину, він підвівся з лави. Худий, чубатий, у чужому піджаку, рукави якого були йому задовгі.
— Ні, ваша честь, винним себе не визнаю.
На лавах сиділо пів села. З його «ваша честь» зареготали на весь голос, а в нього спалахнули навіть вуха.
— Тиша в залі! — Я постукав ручкою по столу й опустив очі до паперів.
Про матір підсудного я дізнався перед засіданням від секретарки: пошепки вона повідомила, що та сіла в останньому ряду. Я туди не подивився. Як і раніше, дивився в документи.
Жалю до циган я не відчував. Майже всі довкола ставилися до них із неприязню, і я теж. За справу взявся тому, що в ній не все сходилося, а з цим я миритися не вмів.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.