Життя без прикрасЯ не міг ні відчинити дверцята, ні поворухнутися, ні відвести очей від її погляду.
За тридцять вісім років суддівської роботи мені доводилося бачити матерів, які дізнавалися, що їхній син — убивця; дружин, яких після вироку чоловікові виводили із зали. Здавалося, нічим мене вже не проймеш. Тепер переді мною близько двадцяти людей несли зі свята торт дев’ятирічної дитини. Син стояв у багнюці навколішки. Онук у запітнілих окулярах чіплявся за чужу спідницю. Через мене.
Я ще не переступив порога, рота не розтулив, а дорослі люди вже йшли з дитячого дня народження, аби тільки не опинитися зі мною за столом. Ось для чого знадобилися сорок хвилин. Жінка з квітами скоротила шлях городами, щоб прийти раніше й забрати своїх до появи судді Яроша. Того, хто десять років тому відмовив циганам у місці за своїм столом.
Вона затримала мене, щоб я не побачив, як вони йдуть. Лише на кілька хвилин помилилася в розрахунках. Я побачив усе.
Відчинивши дверцята, я вибрався під дощ. Квіти так і лишилися на підлозі.
Хлопчик помітив мене першим. Випустив бабусину спідницю, зняв окуляри, протер скельця сорочкою й знову надів. Довго вдивлявся, ніби порівнював мене з тим, що вже бачив. Потім обличчя його засяяло.
— Дідусю Вадиме! — крикнув він на всю вулицю. — Ти все-таки прийшов! Я знав!
Близько двадцяти людей посеред вулиці зупинилися з каструлями, стільцями та скатертиною в руках. Дмитро підвівся, обернувся. Я чекав розгубленості, здивування; мабуть, у глибині душі сподівався навіть на радість. Нічого схожого на його обличчі не було.
Він швидко підійшов і став зовсім близько. Я бачив бруд на колінах його білих штанів.
— Їдь звідси, — сказав він так тихо, щоб хлопчик не почув.
Я не відповів.
— Тату, їдь звідси, — продовжив Дмитро. — Цей день належить йому. Десять років ти обирав час, як тобі було зручно. Сьогодні вирішувати не тобі.
Старий досі тримав торт, циганка — порожній кошик, хлопчик дивився крізь запітнілі скельця. Син мав рацію. Будь-яка моя дія зараз лише все зіпсувала б. Я кивнув, повернувся назад до машини, взявся за ручку дверцят.
Позаду голосно, мокро ляснуло.
Обернувшись, я побачив Кирила в калюжі. Він стрибнув туди обома ногами, у начищених святкових черевиках; бризки долетіли до батькових білих штанів. Окуляри сповзли на ніс, метелик з’їхав набік.
— Ні! — крикнув він, і в сусідніх вікнах з’явилися люди. — Нікому не можна йти! Дід Василь піде — і я з ним! Не залишуся я тут і без дідуся Вадима, якщо він поїде! Я всіх запросив! Усіх! Це мій день народження!
Стиснувши кулаки, він голосно заплакав, як плачуть діти, і залишився стояти у воді.
Ні син, ні я, ні старий із тортом, ні решта з цієї групи приблизно у двадцять людей не зрушили з місця. Під мжичкою ми дивилися на дев’ятирічного хлопчика — єдиного дорослого серед нас.
Першою підійшла до чоловіка циганка. Забрала торт і коротко, твердо сказала йому кілька слів циганською. Старий зітхнув. Подивився на Кирила, потім на мене й повернувся до своїх:
— Усе назад несіть. Усе до останньої речі. Хлопчик так сказав.
Речі понесли в дім у тому самому мовчанні, у якому виносили. Жінки проходили, не підводячи очей; чоловіки дивилися відкрито, з холодною цікавістю. Останнім виявився хлопець років двадцяти, із сережкою та гітарою за спиною. За крок від мене він зупинився.
— Той самий суддя, — процідив він мені в обличчя.
Через плече до хлопця долетіли різкі слова старого. Хлопець смикнув плечем і зник у будинку. Дмитро залишався біля мене.
Вибравшись із калюжі, Кирило підійшов до нас, узяв батька за руку, потім мене. Долоня його була мокра й холодна.
— Тату, дозволь дідусеві ввійти. Я хочу йому піаніно показати.
Дмитро довго дивився на сина, потім на мене. На вилицях у нього ходили жовна — зі мною буває точнісінько так само, коли змушую себе мовчати.
— Це він тобі написав? — запитав він і, коли я кивнув, додав: — Я не знав. Навіщо ти приїхав?
Якби я був під присягою, моя відповідь прозвучала б так само чесно:
— Не знаю, Дмитре. Кілька днів переконував себе, що не поїду. А сьогодні вранці вдягнув костюм.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.