Життя без прикрасМинулого року, у шістдесят п’ять років, я пішов у відставку за віком. Для проводів відвели велику залу. Голова розгорнув шкіряну теку й зачитав вітальну адресу. У ній було написано: «За тридцять вісім років жодне рішення судді Яроша не було скасовано з мотивів упередженості». Мені аплодували стоячи. Вручили настінний годинник із гравіюванням.
Увечері подарунок зайняв місце над книжковою шафою, там, де раніше стояло піаніно. Я пішов на кухню й просидів там до ранку під цокання. Інших звуків у квартирі не було.
Відтоді я вставав о шостій ранку, голився, надягав сорочку. І не знав, куди йти. Навесні зайшов до обласного суду по якусь довідку й затримався: о шостій вечора опинився на третьому поверсі перед колишнім кабінетом. На дверях значилося вже чуже прізвище.
Коридором ішла молода прибиральниця в навушниках. Пластмасове відро глухо вдарилося об поріг — не дзенькнуло. Мені бракувало тут якогось звуку. Постоявши, я пішов; зрозуміти, якого звуку не вистачає, мені так і не вдалося. Удома щовечора рівно о шостій теж ловив себе на тому, що прислухаюся до передпокою. Наче звідти мало долинути щось давно зникле. Що саме, я тоді не розумів.
О 15:20 я нарешті повернув ключ запалювання. Сорок хвилин очікування скінчилися. Від повороту до будинку було три хвилини їзди, але я рухався повільно, як за катафалком на похороні, й перебирав слова для зустрічі.
«Здрастуй, Дмитре». Не те. «Здрастуй, синку». На це я не мав права. «Мене покликали, тому я прийшов». Правда, тільки з такими словами приходять свідки, а не батьки. Відповідних слів я так і не знайшов.
Із шосе я повернув на Медункову. Окраїнна вулиця: цегляні та зрубні приватні будинки, голі яблуні в палісадниках, калюжі на розбитому асфальті. Потрібний будинок стояв посередині. Номер сім я ще не встиг розгледіти, а вже впізнав його за людьми попереду. Загальмував так різко, що букет упав із сусіднього сидіння на підлогу.
Один за одним із хвіртки мовчки виходили цигани. Темні піджаки чоловіків, довгі спідниці й хустки жінок, діти між ними. У руках усі мали речі: табуретки, тарелі з пирогами, каструлі в рушниках. Дві молоді жінки тримали за кінці згорнуту білу скатертину. Підліток ніс гітару в чохлі. Хлопчик років шести тягнув стілець, більший за нього самого.
У дівчинки років двох була складена гірлянда — кольорові картонні літери на нитці. Одна відірвалася й упала в калюжу. Дівчинка зупинилася, підібрала її й витерла об спідницю. Літера К. Мабуть, з імені Кирила.
Попереду йшов високий, геть сивий старий. Випростаний, у чорному піджаку, застебнутому на всі ґудзики. Обома руками він дбайливо тримав перед собою великий білий торт на картонній підкладці, наче ніс щось живе. У кремі стирчали дев’ять свічок, іще в упаковках.
Усе це переносили через дорогу, до старого зрубного будинку номер 11. Згодом я дізнався, що там живуть Вербицькі. Свято йшло з дому: їжа, скатертина, стільці. Так виносять речі звідти, де щойно хтось помер.
Я опустив скло. Біля хвіртки стояв Дмитро — сина я не бачив два роки. Він схуд, відростив коротку бороду, вже припорошену сивиною. Біла святкова сорочка, білі штани. Він заступав дорогу старому з тортом.
— Василю Федоровичу, прошу вас, залиштеся! Ви ж із самого ранку по цей торт до кондитерської їздили. У вашого онука день народження. Не ви тут зайвий.
Старий похитав головою й неголосно відповів. Слів я не розібрав. Тоді Дмитро став перед ним навколішки — білими штанами просто в багнюку біля хвіртки.
— Батьку, не треба. Він не приїде. А приїде — нехай побачить нас усіх. Досить ховатися, батьку.
Батьком мій син називав цього старого.
З будинку вибіг худенький чорнявий хлопчик: без куртки, у білій сорочці з чорним метеликом. Товсті скельця окулярів одразу запітніли від холоду. Він кинувся слідом за тими, хто йшов, хапаючи за руки то одну жінку, то іншу.
— Бабо Галино, не йди! Бабо Галино! У мене ж день народження, я без тебе не хочу!
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.