Життя без прикрас— Як хор? — тільки й запитав я.
— Добре, Вадиме.
Вона пішла до ванної. А в середині жовтня, рік у рік, пекла на великому деку яблучний пиріг, укутувала його двома рушниками й відносила. Я не запитував куди. Знав, що в жовтні день народження, знав навіть, чий саме, і з кожним новим жовтнем далі вдавав, ніби нічого не знаю.
Років п’ять тому мені трапилася в кишені її пальта іграшка: маленька червона пожежна машина, пластмасова, з драбиною. Потримавши її на долоні, я повернув знахідку на місце. Не запитав і цього разу. Наступного дня кишеня була порожня. Думаю, Наталя зрозуміла, що я знайшов машинку.
Два роки тому, на початку жовтня, її не стало. Інсульт. Це трапилося під час уроку в школі мистецтв, за чужим роялем. Швидку викликала дванадцятирічна учениця. До лікарні Наталю не довезли: вона померла в машині, так і не опритомнівши.
Дзвінок застав мене в нарадчій кімнаті над вироком у справі про шахрайство. Залишалося дописати. Я дописав, вийшов до зали, оголосив рішення й лише після цього вирушив до лікарні. Між дзвінком і моїм від’їздом минуло сорок хвилин. Я досі не вмію пояснити ці сорок хвилин.
Із приймального відділення Наталю на той час уже відвезли вниз. Молодий черговий лікар мав розгублений вигляд. Передаючи мені прозорий пакет із її телефоном, він сказав:
— Вона до самого кінця не випускала його з руки. Ледве вдалося розтиснути пальці.
Телефон я вмикати не став. Відтоді місцем йому слугувала шухляда мого письмового столу. Розряджений. Мабуть, з погляду закону я вчинив правильно. Мабуть, на той час я вже давно перестав розрізняти те, що правильно за законом, і те, що правильно саме по собі.
На кладовищі Дмитро з Мариною трималися осторонь. Поруч із ними стояв хлопчик років семи, в окулярах і темній курточці, з однією білою айстрою. Я бачив, як він підійшов до труни, поклав квітку на складені Наталині руки й провів долонею по її щоці, як гладять того, хто спить. Щось прошепотів.
Син узяв його за руку. Вони пройшли повз мене; Дмитро голови не повернув, а я не пішов за ними. На хлопчика я встиг глянути менш ніж секунду: чорне волосся, гостре підборіддя, окуляри. Його погляд ковзнув у мій бік, пройшов крізь мене — так дивляться на незнайомого старого в натовпі. Я вирішив тоді, що він не знає, хто я.
Біля могили я стояв прямо, у чорному пальті. Підходили колеги, голова суду, прокурор області.
— Тримайтеся, Вадиме Леонідовичу.
Я тримався.
Через місяць, розбираючи Наталину шафу, я дістався до картонної коробки під зимовими чоботами. У ній виявилися зошити для перших музичних занять: до, ре, мі, нотні лінійки, скрипковий ключ, виведений іще невпевненою рукою. Один із зошитів я перегорнув до кінця й побачив червоні олівцеві рядки. Почерк Наталі: «Молодець, Кириле, четвірка з плюсом. У четвер розучуємо “Бабака”».
Четвер. Майже тридцять років вона щочетверга йшла з дому ввечері.
— Хор ветеранів школи мистецтв, — казала Наталя.
Мені було відомо лише, що цього дня я вечеряю сам. До ночі сидів у суді, жодного разу не поцікавився, де відбуваються репетиції, жодного разу не прийшов послухати дружину. Тепер я сидів на підлозі біля розчиненої шафи з дитячим зошитом у руках. У Наталі багато років було інше життя, і в ньому був цей хлопчик — Кирило.
Зошит ліг назад до решти. Я закрив коробку, а потім дверцята шафи. Більше я її не відчиняв.
За останній рік її життя я помітив, по суті, одне: Наталя втомлювалася. Прийде зі школи, сяде на табуретку в передпокої й подовгу залишається в пальті.
— Сходи до лікаря, — казав я.
— Сходжу.
Але вона так і не сходила.
Тижнів за три до її смерті мене вночі розбудила музика. Піаніно у квартирі давно не було. У темній кухні сиділа Наталя, перед нею на столі лежав телефон; вона слухала запис старого вальсу. Дитина грала невпевнено, на середині збивалася й поверталася до початку. Постоявши в коридорі, я тихо пішов назад до спальні. Уранці запитувати не став: вирішив, що грає хтось із її учнів.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.