Копіювання заборонено

Тексти Realish захищені авторським правом. Публікувати їх на інших сайтах, у соцмережах і групах без дозволу редакції не можна.

Копії у Facebook ми оскаржуємо: їх видаляють, а за повторні порушення сторінки й групи можуть заблокувати.

Поділитися історією можна посиланням.

Після десяти років розлуки я їхав до сина, але продавчиня квітів попросила мене затриматися на сорок хвилин

Частина 15 з 16

— У вас, Марино, — продовжив я, — за журнал. Ваше ім’я я прочитав задовго до нашої зустрічі в передпокої. Знав його й усе одно не пустив вас далі.

Марина затулила обличчя долонями.

— У тебе, Кириле, — продовжив я, — за те, що спізнився на твій день народження — і на дев’ять років.

Він почухав під окулярами носа.

— Прощаю. Тільки більше не спізнюйся.

До сина я повернувся останнім. Голос не послухався; відповідних суддівських слів у мене не знайшлося.

— А в тебе, Дмитрику… За кожен ранок. За список викликів.

Підвівшись, Дмитро обійшов стіл. Зупинився він переді мною.

— Прощаю, тату.

Два слова — коротшого вироку я за все життя не чув.

— Рішення остаточне, — сказав я. — Оскаржити не можна.

— Шкода, — озвався Аркадій і вперше за вечір усміхнувся.

Василь Федорович підвівся з чаркою.

— У циган теж є суд старійшин, — заговорив він неквапом. — Я сорок років у ньому сидів. Просити пробачення приходить багато хто, а судити себе беруться одиниці. Важко це, судде. Ти перед моєю сім’єю зміг. Отже, свій нам. За Кирила. І за Наталку — вона тридцять років на всіх нас чекала.

Підвелися й випили всі. Я теж, хоча років двадцять не пив.

Кирило вже вмостився на товстій книжці біля піаніно.

— Дідусю, другий пункт треба виконувати негайно! Ти сам так вирішив.

Він заграв «Осінній сон». Я підійшов до Марини й подав руку. Вона глянула на чоловіка; Дмитро розсміявся й підштовхнув її до мене.

Ми закружляли, і я наступив їй на ногу. Марина ойкнула, потім засміялася. Посеред вальсу Кирило збився. Я теж. Він почав спочатку — і я почав спочатку. Григорій свистів, цигани відбивали долонями такт, Аркадій намагався підіграти на гітарі й не влучав у ноти.

А Галина дивилася на нас із того дивана, де Наталя слухала вальс у свій останній четвер. Сорок років тому дружина сказала мені: «Навчишся». Танцюю я досі погано. Іншого навчився.

У понеділок я прийшов до обласної прокуратури й передав копію зізнання. Оригінал повернув Галині: він належить її родині.

Відповідь надійшла через два місяці. У ній сухо повідомлялося: «Підпал складу та загибель сторожа Зуєва скоєні Кондратюком. Кримінальне переслідування припинено, оскільки винний помер. Вербицький Григорій Васильович до справи не причетний».

Григорій читав на кухні, потім довго мовчав.

— Тепер і папір є, — сказав він матері.

Мені його виявилося замало. Під старим звинуваченням стояли підписи трьохсот дванадцяти людей. Їм прокуратура відповідей не надішле.

У квітні я зібрався до Липовражного. Аркадій сам запропонував відвезти. Дорогою жував жуйку, дивився вперед і мовчав.

— Де вчишся? — спробував заговорити я.

— У коледжі. На електрика, — відповів він, не обертаючись.

— Подобається?

— Нормально.

Я облишив розпитування. Аркадій увімкнув радіо зі старими піснями. Приблизно на півдорозі додав гучності: зазвучав вальс, інший, не наш. Я помітив його короткий погляд — перевіряв, чи впізнаю. Удав, що не помітив. Аркадій удав, що додав гучності випадково. Так і їхали: два впертюхи, кожен удавав.

У колишньому клубі тепер розміщувалася бібліотека. Я заздалегідь попросив бібліотекарку обійти будинки й запросити тих, хто пам’ятав пожежу 1996 року.

Прийшло людей шістдесят. Старі чоловіки й жінки, дехто з ціпками. Посідали на лави, на яких тридцять років тому слухали Кондратюка й підписували його листа. Погляди були насторожені. Перед ними я стояв у старому пальті, без мантії.

Зізнання прочитав повністю. На словах про те, як він сам збирав підписи, у залі тихо охнули. Я дістав архівну копію іншого листа: «Вимагаємо справедливого покарання вбивці». І почав читати імена підписантів — повільно, одне за одним. Прізвище, ім’я. Прізвище, ім’я.

Люди опускали голови, почувши себе. Одна стара заплакала. Коли я дійшов до сорокового прізвища, із задньої лави підвівся чоловік у ватянці, плюнув на підлогу й вийшов, грюкнувши дверима. Я читав далі.

На вісімдесятому підвівся інший — огрядний, червонолиций, років сімдесяти.

— Ти, судде! Вигороджуєш їх! Кондратюк перед смертю чого завгодно міг понаписувати!

Аркадій ступив від дверей уперед. Я підняв долоню, і він зупинився, а тоді мовчки став зі мною пліч-о-пліч. Список я дочитав до останнього, трьохсот дванадцятого прізвища.

На стіл ліг чистий аркуш. Угорі я написав: «Вербицькі, ми, жителі села Липовражного, просимо у вас пробачення»…
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Слово читачам

Поділіться враженням від історії

0

Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.

Залиште свій коментарЗначок підбереться за іменем сам — або .
Без реєстрації

Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.

З вами траплялося схоже?Розкажіть свою історію — ми опублікуємо її на Realish. Імена та місця за вашим бажанням змінимо.Розповісти свою історію

Ще з рубрики «Таємниці»

Усі історії рубрики