Після десяти років розлуки я їхав до сина, але продавчиня квітів попросила мене затриматися на сорок хвилин

— Хто підписував тоді, хто живий і готовий підписатися зараз — підходьте. Хто не готовий, того суд не примушує.

Цілу хвилину ніхто не ворушився. Потім із третьої лави підвівся немолодий чоловік у старій куртці, з червоним обвітреним обличчям. Підійшовши, він м’яв шапку.

— Не пам’ятаєте мене, Вадиме Леонідовичу? Даня Кондратюк. Це я сказав, ніби бачив цигана. Дядько наказав.

Він підписав першим. Ручка тремтіла в його руці, підпис вийшов кривий. За ним підійшла стара, яка плакала, ще одна, чоловік із ціпком. Потім люди почали підходити один за одним.

До вечора набралося сорок сім підписів. Деякі поставили діти померлих: сказали, що підписуються за батьків. Червонолиций огрядний старий так і не підійшов. Я його не засуджую. Судити себе кожному доводиться самому.

На зворотному шляху Аркадій знову довго мовчав. Уже біля міста промовив, не відриваючи погляду від дороги:

— Ну ти й даєш, діду.

Дід. Суддею він мене не назвав.

Листа на Медункову, у будинок номер 11, я привіз сам. Василь Федорович прочитав біля хвіртки, передав Галині. Вона теж прочитала й передала аркуш Григорієві. Прочитавши, він склав його вчетверо й сховав у нагрудну кишеню форми, ближче до серця — туди, де пожежники зберігають те, чого не можна загубити.

У травні Даня приїхав туди сам. Василь Федорович спершу не пустив його далі хвіртки. Потім вийшла Галина й впустила.

До того, ще восени, настала перша неділя після дня народження. Біля хвіртки мене зустрів Дмитро з товстим конвертом; кутики в нього потерлися. «Батькові» — його почерком. Дев’ять років тому я повернув цей конверт нерозпечатаним.

— Викинути хотів, — сказав син. — Марина не дала. Каже, нехай полежить, колись він відкриє.

Я розкрив його біля самої хвіртки. Пальці не слухалися; фотографія вислизнула в калюжу, Кирило кинувся піднімати.

Пологовий будинок. Крихітний червоний Кирило в лікарняній пелюшці, бліда й щаслива Марина. Дмитро тримає сина так, наче боїться впустити. На іншому знімку — коридор із пластмасовими стільцями. Сивий циган задрімав сидячи. На його плечі спить Наталя: у пальті, в’язаній шапці, із сумкою на колінах.

Вони приїхали першого ж дня й заснули, чекаючи, коли дозволять зайти до Марини. Того самого дня в мене одне за одним відбулися три засідання. На звороті рукою Дмитра було написано: «Тату, тут бракує тільки тебе». Тепер цей знімок лежить у мене під обкладинкою паспорта.

Із фотографіями я довго сидів у машині. Син не квапив, курив біля хвіртки, хоча, за його словами, кинув п’ять років тому. Кирило вмостився на пасажирському сидінні й показував:

— Тут я. Це мама, це тато. Бабуся. Дідусь Василь. — Він тицьнув у порожній стілець біля Наталі. — Тут тебе немає, дідусю, бо ти не прийшов. А тепер прийшов.

Повернувшись увечері додому, я дістав із прозорого лікарняного пакета Наталин телефон і під’єднав зарядний пристрій. Увімкнувся він не відразу. Останнім зберігся аудіозапис, зроблений у четвер, за три тижні до її смерті.

Кирило грав «Осінній сон». Посередині збився, помовчав. І тихий голос дружини:

— Кириле, не засмучуйся: дідусь, коли починав, теж щоразу збивався.

Музика почалася знову. Цей запис звучав для мене всю ніч, до самого ранку.

Минув рік. Мій вирок виконується щосереди й щонеділі. Кирило вчить мене вальсу й поблажок не дає.

— Дідусю, знову мамі на ногу наступив! Спочатку!

Одного разу звелів нам із Василем танцювати вдвох. Василь виявився першим, хто наступив партнерові на ногу: партнером був я. На Галинин сміх позбігалися сусіди.

Щочетверга я ходжу на хор — так ми тепер це називаємо. Сиджу на дивані з витертим пледом, слухаю Кирилове сольфеджіо. Іноді він просить розповісти давню справу. Хоче бути суддею; я не відмовляю.

Лише одне я йому сказав: найважче розглядати справу у себе вдома. У залі є мантія, крісло, кодекс, за яким можна сховатися. Удома залишаєшся ти сам.

Та струна, про яку говорив Василь, від того вечора звучить у мені тихіше. Зате, здається, чисто.

Я часто повертаюся думками до сорока хвилин біля дороги. Якби Галина не схопила мене за рукав, я ввійшов би рівно о третій. За столом сиділи б люди, яких я колись викреслив однією фразою. Я знаю себе: розвернувся б і пішов. Мовчки, з прямою спиною. А хлопчик у запітнілих окулярах залишився б біля вікна й більше не написав би мені.

Біда не чекала на мене на тій вулиці, і людей, які б на мене чатували, там не було. Я сам віз її туди. Сорок хвилин знадобилися не для мого порятунку: мені треба було побачити збоку людей, які несуть під дощем торт.

Тепер щонеділі я звертаю з Берестяного шосе. Галина стоїть під тополею з кошиком. Улітку продає півонії, восени айстри, узимку ялинові гілки. Я беру букет для Марини.

— Добрий день, Галино!

І дивлюся їй у вічі до кінця відповіді.

Першої такої неділі я заглушив двигун і за давньою звичкою запитав:

— Скільки чекати?

Вона розсміялася, зібрала айстри з горобиною й простягнула мені: