Перекладачку звинувачують в обмані, а суддя сміється з її слів про знання десяти мов

Обурені голоси воднораз заповнили залу. Із Бондаром так не розмовляв ніхто.

— Тиша! — Знову стукнув молоток. Суддя дивився на Оксану з люттю, до якої, можливо, домішувалася повага. — Продовжимо після прибуття експертів, через два дні. Повірте, пані Савчук: ці два дні свободи вам потім доведеться згадувати ще довго.

Пристави повели її до виходу. Оксана все намагалася зрозуміти, що зробила: припустилася найбільшої помилки у своєму житті чи вперше наблизилася до виправдання, якого так чекала. Вона не знала, що найближчі дні розкриють таємниці, здатні змінити долі всіх, хто був у цій залі.

В ізоляторі брязкіт дверей, що зачинилися, вдарив їй у вуха, мов грім. У триповерховій будівлі різкий запах дезінфекційного засобу змішувався з людським відчаєм. Білі стіни з облупленими кутами наче вбирали рештки денного світла, що проникало крізь маленькі вікна за ґратами.

Двоє працівників вели Оксану коридором. Наручників уже не було, та невидимий гніт виявився важчим за метал. Із камер за нею спостерігали ув’язнені: одні з цікавістю, інші — зі спустошеним поглядом людей, давно позбавлених волі.

— Камера 47с, — оголосила Світлана Шульга.

Молода працівниця мала службово-стримане обличчя без жорстокості. Вона відімкнула металеві двері; скрегіт рознісся коридором.

— Житимеш із сусідкою. Сподіваюся, уживетеся.

Оксана переступила поріг і здригнулася від важкого, остаточного стуку за спиною. У тісній камері вмістилися два вузькі ліжка, крихітний умивальник і нічим не відгороджений унітаз. До вікна було не дотягнутися: воно лише нагадувало, що десь існує недоступний звідси зовнішній світ.

На нижньому ліжку сиділа з потертою книжкою Лариса Ткач. Підвівши очі на ту, що ввійшла, вона відірвалася від читання. Сиве волосся жінки середніх років було туго заплетене в косу. Зморшки на її обличчі наче зберігали історії, про які вона навряд чи колись заговорить; утомлені очі все ще світилися розумом.

— То ось вона, знаменита поліглотка, — сказала Лариса. Губи усміхалися, очі лишалися серйозними. — В ізоляторі інших розмов немає. Дівчина перечила самому Бондару й лишилася живою, щоб про це розповісти.

Сівши на верхнє ліжко, Оксана відчула під собою жорсткий тонкий матрац. Одразу відповісти не знайшлося сил. Судове збудження спало, лишивши важку порожнечу в грудях; втомилися і тіло, і все всередині.

— Ніякої знаменитості з мене не вийшло, — нарешті озвалася вона. — Я лише втомилася від того, що мене весь час ні в що не ставлять.

— Тут кожен від чогось утомився, — сухо всміхнулася Лариса. — Та майже всі вже махнули рукою. А в тобі ще горить вогонь. Тут це небезпечно.

— Чим же він небезпечний?

— Сподіватися болючіше, ніж змиритися. — Лариса закрила книжку. — Скажи, ти й справді розмовляєш десятьма мовами?

Оксана кивнула, розглядаючи плями на стелі.

— Одинадцятьма, взагалі-то. Просто про це ніхто не питав.

— Одинадцять? — Лариса підвелася на койці. Тепер її цікавість була непідробною. — Коли ж ти встигла стільки вивчити? Ти ж зовсім молода.

Уперше за кілька днів Оксані захотілося розповідати. Може, річ була в тому, що сусідка не насміхалася й не дивилася на неї з презирством. А може, тут, у тісній камері, вони були лише двома людьми, яким треба було якось вижити.

— Усе завдяки бабусі. Її звали Надія, — почала Оксана, і спогад пом’якшив її голос. — Вона все життя була покоївкою в сім’ях дипломатів, у тихому центрі міста. Одні виїжджали, на їхнє місце приїжджали інші. У будинках лунали німецька, французька, шотландська, шведська, арабська мова, інші мови. Бабуся потроху переймала їх, щоб розуміти господарів, розмовляти з ними. Хотіла бути незамінною.

Лариса слухала не перебиваючи.

— Мені було п’ять, коли батьки загинули в автокатастрофі неподалік від міста. Бабуся взяла мене до себе й почала всюди водити із собою. Вона готувала, прасувала, прибирала, а я була з дітьми: ми разом гралися, їли, вчилися. — Голос Оксани трохи надломився. — Дипломати змінювалися кожні два-три роки. Щойно з’явиться подруга — вже час прощатися. Щойно опаную мову, навчуся розмовляти — приїжджають інші люди, і в них інша мова. Але полишати вивчене я не хотіла. Так я зберігала і спогади, і зв’язок із тими, хто поїхав.

— А де зараз бабуся? — тихо запитала Лариса.

— Два роки тому померла. Серцевий напад. Вона п’ятдесят років працювала від світанку до темряви, ця робота її й згубила. — Оксана міцно заплющила очі. — А я залишилася сама. Освіти немає, сертифікатів немає. Мови є в мене в голові, а підтвердити, що я справді ними володію, нічим.

— І ти взялася за переклади.

— Спочатку намагалася влаштуватися до міських агенцій. Усюди були потрібні диплом університету й міжнародні сертифікати. Навіть перевірити мене ніхто не захотів. — У її голосі виразно звучало розчарування. — Тоді я почала працювати на себе, знаходила замовлення через інтернет. Брала дешевше за великі агенції, а роботу виконувала бездоганно.