Життя без прикрасВона сховала обличчя в долонях.
— Пробач мені, — сказала мама.
— Мамо, далі кажи.
— Потім пояснив, що буде, якщо я тобі хоч слово скажу. — Вона відняла долоні від обличчя. — «Проговоритеся — ваша донька стане співучасницею. Хто страхові гроші отримував? Хто спадщину приймав, свідоцтво про смерть оформлював, підписи ставив? Вона. Я скажу, ми з нею все разом улаштували, вона знала й сама гроші сховала. Посадять її, Раїсо Василівно. Мене ж ні, я потопельник. А Соня або до моєї матері поїде, або в дитбудинок. Вам таке треба? Тоді мовчіть. Вивезіть доньку на два тижні. Я візьму своє, поїду назавжди. Ні вам, ні їй більше не покажуся. Далі житимете, як жили».
Мама подивилася на мене.
— Оце він мені тут розповідав. Чашку мою тримав, — продовжила мама.
Я дивилася на ту саму чашку, яку він тримав.
— Ти вирішила, він і справді забере все й більше не повернеться?
— Не вирішила. Тридцять років на складі, Іро. Слизькі типи не зникають. Щойно знову знадобиться, то й об’явиться. В інше я повірила: знадобиться йому — і тебе втопить. Ось тут я не сумнівалася.
— Тоді навіщо було з камерою затівати? Чому не можна мені сказати прямо: «Іро, Володимир живий»? Я ж мент, мамо, я б…
— Що б ти зробила? — спокійно перебила вона. — Давай чесно. Телефоную я тобі й кажу, що він живий. Ти що?
Я спробувала уявити цей дзвінок. Ні, я б не повірила.
— Сказала б, що в матері дах поїхав. Ти ж так і сказала, коли я про камеру заговорила. Примчала б сюди, потягла мене по лікарях. Поки б ти зі мною по лікарнях носилася, він спокійно відімкнув би квартиру. Припустімо, я все-таки тебе переконала. Ти повірила. Тоді вночі пішла б його чатувати, сама. Мужика з чужим паспортом, який три роки переховувався і якому вже нічого втрачати. Чим би ти його зустріла? Пістолетом? Він у тебе в черговій частині лежить. Виходить, нічим. Або до своїх побігла б, до Журби, до начальства: «Чоловік мій живий, прийде до квартири по гроші». Спитають, звідки відомості. А ти їм: «Мама бачила».
Вона похитала головою й продовжила:
— Пенсіонерка, шістдесят шість років, сама на дачі. У небіжчиків банками жбурляє. Хто мені повірить? Ярош твій теку відкриє, запише: мати підозрюваної заявляє, що бачила померлого зятя. Оце й увесь результат. А ти в них знову перша під підозрою. Скільки разів ти сама після роботи повторювала: «Мамо, без відео справи не відкриють. Розмови — це повітря». Разів сто я це від тебе чула.
Мені нічого було заперечити. Вона розібрала все без жодної помилки, наче за плечима в неї було двадцять років оперативної роботи. Склад.
— Я хотіла, щоб ти на власні очі побачила, — заговорила мама тихіше. — Щоб не мою розповідь слухала, якій можна й не повірити. Щоб у тебе запис залишився, його показати можна. І щоб ти в цей час далеко була, за двісті з лишком кілометрів, із дитиною в санаторії, з печаткою на путівці. Тоді ніхто не скаже, що ти поруч стояла, з ним зустрічалася чи сама двері йому відчинила.
— Алібі мені зробила.
— Як у вас це зветься, не знаю. Знаю тільки, що інакше не можна було.
За кухонним вікном Соня блукала з мискою серед малинових кущів. Сонце вже сховалося; із сусіднього двору долинуло ввімкнене радіо.
— Мамо… А яма?
Вона завмерла.
— Ти бачила, що він там шукав?
— Бачила.
— Нічого не знайшов.
— Не знайшов.
Я нахилилася до неї через стіл.
— Хто забрав, мамо?
Відповіді довго не було. Мама підвелася, відійшла до плити, повернула ручку, вимкнула, знову повернула. Так і залишилася до мене спиною.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.