Він розтулив рота, силкуючись вдихнути. Поки він витанцьовував під живу музику й свято вірив, що за тисячу кілометрів на палубі прохолоджується дружина, яка ні про що не здогадується, вона без шуму зачиняла перед ними всі виходи.
— Іришко! — видавив він нарешті, понуривши голову. — Дай мені все пояснити. Не перебивай! Витрати роздулися до небес, — заговорив Максим, не відриваючи очей від порожньої тарілки, наче сподівався знайти там порятунок. — Мати не витягнула. Олеся й поготів — у неї всі заощадження полетіли на дизайнерські рюшики. А знаєш, скільки нині деруть за крижані фігури? 30 000 за шматок замороженої води? А все тому, що лід для них морозять хитрий, фільтрований. І тане він, між іншим, суворо за законами фізики. Довелося терміново оплачувати генератор холоду, інакше лебеді до гарячого перетворилися б на калюжу.
— Отже, мій рахунок профінансував увесь цей льодовик. — Ми ж планували все повернути. Чесне слово, потроху скидалися б із квартальних премій. — Із яких це премій, Максе? Тебе на роботі заохочують раз на рік, і цих грошей вистачає рівно на новий килимок у передпокій. І то, якщо брати за акцією. — Нічого страшного. Ну, затягнули б паски, розтягнули б повернення на два роки, ну, на три максимум. — А спитати мене ви не здогадалися. Телефон був при мені, на кожній стоянці ловив зв’язок. Один дзвінок, Максе. Чоловік підвів голову, зрадівши знайденому аргументу.
— Та який сенс? — замахав він руками. — Ми ж чудово розуміли, що ти відмовиш. Станеш у позу й почнеш рахувати чужі витрати. — Розуміли, що відмовлю, — повторила вона. — Чудовий висновок. На цьому можемо дискусію завершувати. Далі не напружуйся. Фантазія в тебе відверто слабка. — А як мені, по-твоєму, викручуватися? — Він схопився з табурета. — Там у нових родичів гості ого-го. Приїхали на таких джипах, що наш паркан від вітру хитався. Урізати меню не можна. Засміяли б до смерті. Там на гаряче подавали фазанів. А ти знаєш, що фазана треба запікати не довше 40 хвилин, інакше м’ясо стає жорстким? От кухарі й заломили подвійний тариф за терміновість. А твої фінанси все одно припадали пилом мертвим вантажем.
— Припадали пилом. — Ірина повільно кивнула. — Мій батько 20 років заробляв їх на бурових, ковтав нафтовий пил, спав у вагончику, щоб вони тут припадали пилом, а потім вдало пішли на живу музику для 300 незнайомців, які навіть імені мого не знають. — Ой, тільки давай без цієї лірики про далекі вахти. — Поверни все на рахунок. — Із якої кишені, Ірино? Фізично таких сум немає, але ми скинемося. Мати покрутиться, сестра візьме кредит, якось вигребемо.
— Дивись, я ж не з порожніми руками. Вдень гак дав містом, у машині віз. Твій улюблений узяв — медовий, останній забрав. За мною вже жінка руку тягнула, а я коробку хап — і на вихід. — Скільки він коштує? — Тисячі півтори. Ну, може, 1800, там за бантик накинули. — Врахуємо. Отже, твій борг тепер становить рівно 2 798 200. — Та він же останній був! — із непідробною дитячою образою вигукнув Максим. Обличчя його витяглося. Він щиро не розумів, чому героїчний подвиг не оцінили. Ірина посунула коробку на самий край столу. Торт так і лежав там, безглуздий і нарядний.
— Пакуй сумки. — Що пакувати? — Свої речі. Просто зараз. Дерев’яні ніжки табурета жалібно скрипнули по підлозі. — У тебе затьмарення розуму. Дах спільний. Я тут 14 років цвяхи забиваю. Вона дістала із сумки щільну виписку й розгладила папір. — Дивимося сюди. Власниця тут я, а підстава — батьківська спадщина. Покрівельне залізо купувала я, мідну проводку тягнула я. Квитанції оплачую я. А реєстрація, Максе, дає право ночувати під цим дахом, але аж ніяк не продавати стіни. — Та ми ж пуд солі разом з’їли. Стільки часу пліч-о-пліч. — От і доїли. Набирай свою матір.
Чоловік натиснув кнопку гучного зв’язку. Динамік негайно виплюнув оглушливі баси, дзвін скла й чийсь нетверезий крик про кохання та лебедів.
— Максюсю, ти куди подівся? — перекрикуючи шум, верещала свекруха.
— Тут фазанів несуть, а дядько Вітя в декоративний ставок упав. Ми його скатертиною витираємо.
— Мамо. Ірина повернулася. Вона знає про бенкет і про гроші…
