Життя без прикрасІрина зайшла до кімнати. Розмова згорнулася за три секунди.
— Вечеря готова.
— Ой, розумниця, руки в тебе золоті. Завжди це кажу.
— Світлано Петрівно, чим допомогти з підготовкою? І скажіть час. Я до перукарні запишуся. — Нічого не треба, там організатори. Усе розписано по секундах. — Так я не по секундах. Я по господарству. Нарізка, посуд, столи накрити. — У Кравченків рідня величезна, — заторохтіла свекруха. — Треба зрівноважити кількість гостей з обох боків. Такі правила. — Зрівноважити за 300 гостей. Я сама весь баланс зламаю. — Максим прийде сам, — відрізала свекруха й додала гучності телевізору.
За вечерею Ірина переказала це чоловікові слово в слово.
— Мати по телефону завжди перебільшує. — Максим завмер із виделкою. — Їй покрасуватися хочеться. Ти ж її знаєш. Там лише для найближчих. — Заміський комплекс. Лебеді з льоду. Оркестр. Це найближчі чи виїзний концерт? — Іринко. — Ну годі, Максику. Я їй сукню вибирала. Три години в примірочній сиділа, коли вона їхала знайомитися до Кравченків. — От-от. — Він кинув виделку. — Їй буде ніяково. Доведеться відволікатися. Один день. Відпусти ти це питання. — Відпустила, — відповіла Ірина.
Стало не спекотно, а холодно. Прибравши посуд, вона пішла до маленької кімнати. На комоді стояв портрет батька та його латунний компас із подряпаним склом.
— Ну от, тату, — сказала вона вголос. — Ти мені трос кидав, а я його в шухляду засунула. Макс теж обіцяв не чіпати, отже, лежить собі й лежить. Стрілка, між іншим, барахлить, показує просто на кухню. Компас працював справно, але сперечатися з ним не було кому.
У неділю Олеся влетіла до будинку, махнувши невістці на ходу, й зникла в матері. Ірина внесла запітнілий глечик із березовим соком.
— Іменні сувеніри кожному гостеві. Виходить 300 штук.
Обидві різко замовкли.
— Допомогти з чимось? — спитала Ірина.
— Ні, — Олеся відповіла швидше, ніж належало.
— Ні, дякуємо, ми самі.
Погляд Ірини впав на розгорнутий каталог. Свекруха зачинила сторінку з такою швидкістю, що здійняла вітер у кімнаті.
— Іринко, а знаєш що? — Її голос став лагідним до невпізнання. — З’їзди-но у відпустку. У річковий круїз. Сама. Відпочинь від нас. Дармоїдів. Сама. А що тобі з нами робити? Ми тут метушимося, бігаємо туди-сюди. — Світлано Петрівно, ви мені за всі роки навіть парасолі не подарували. — Так ми ж разом на південь не їздили. Навіщо тобі парасоля? Віртуозно викрутилася свекруха. — А тепер от прогноз обіцяють чудовий. Їдь і грошей не шкодуй, чуєш? Заслужила.
За пару днів Ірину на пів години призначили костюмеркою.
— Шаль як лежить? Не криво? — Рівно лежить. — А брошка, на мою думку, замаленька для 300 людей. — Світлано Петрівно, брошку не добирають за розміром зали, інакше вам потрібна не брошка, а колесо від воза. Свекруха задумалася секунди на три, вирішуючи, образили її чи похвалили. — Гаразд, неси шпильки й подай оті туфлі. Тиснуть, звісно, але потерпіти можна. Я ж не танцювати йду. — Не танцювати, — погодилася Ірина, стоячи навколішки біля її ніг зі шпильками в роті. — От розумниця, що б я без тебе робила?
У середині липня Ірина застала чоловіка за дивною ревізією шафи. Вішалки летіли на ліжко. У руках він м’яв товсту пластикову теку.
— Зимове перевіряю, — оголосив Максим, ховаючи її за спину.
— Міль ганяю в липні з документами.
— Міль нині пішла хитра, — не кліпнувши оком, видав чоловік.
— Жере дублянку й не давиться. Я їй нафталін підсовую, а вона ним закушує. А теку взяв, щоб відмахуватися. Звірина ж.
Він засунув теку на полицю, впустив решту вішалок і вийшов. Ірина не стала наздоганяти, просто відклала в пам’яті всю ту маячню, яку він ніс.
Біля хвіртки її перехопила неймовірно радісна сусідка.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.