Ірина зайшла до кімнати. Розмова згорнулася за три секунди.
— Вечеря готова.
— Ой, розумниця, руки в тебе золоті. Завжди це кажу.
— Світлано Петрівно, чим допомогти з підготовкою? І скажіть час. Я до перукарні запишуся. — Нічого не треба, там організатори. Усе розписано по секундах. — Так я не по секундах. Я по господарству. Нарізка, посуд, столи накрити. — У Кравченків рідня величезна, — заторохтіла свекруха. — Треба зрівноважити кількість гостей з обох боків. Такі правила. — Зрівноважити за 300 гостей. Я сама весь баланс зламаю. — Максим прийде сам, — відрізала свекруха й додала гучності телевізору.
За вечерею Ірина переказала це чоловікові слово в слово.
— Мати по телефону завжди перебільшує. — Максим завмер із виделкою. — Їй покрасуватися хочеться. Ти ж її знаєш. Там лише для найближчих. — Заміський комплекс. Лебеді з льоду. Оркестр. Це найближчі чи виїзний концерт? — Іринко. — Ну годі, Максику. Я їй сукню вибирала. Три години в примірочній сиділа, коли вона їхала знайомитися до Кравченків. — От-от. — Він кинув виделку. — Їй буде ніяково. Доведеться відволікатися. Один день. Відпусти ти це питання. — Відпустила, — відповіла Ірина.
Стало не спекотно, а холодно. Прибравши посуд, вона пішла до маленької кімнати. На комоді стояв портрет батька та його латунний компас із подряпаним склом.
— Ну от, тату, — сказала вона вголос. — Ти мені трос кидав, а я його в шухляду засунула. Макс теж обіцяв не чіпати, отже, лежить собі й лежить. Стрілка, між іншим, барахлить, показує просто на кухню. Компас працював справно, але сперечатися з ним не було кому.
У неділю Олеся влетіла до будинку, махнувши невістці на ходу, й зникла в матері. Ірина внесла запітнілий глечик із березовим соком.
— Іменні сувеніри кожному гостеві. Виходить 300 штук.
Обидві різко замовкли.
— Допомогти з чимось? — спитала Ірина.
— Ні, — Олеся відповіла швидше, ніж належало.
— Ні, дякуємо, ми самі.
Погляд Ірини впав на розгорнутий каталог. Свекруха зачинила сторінку з такою швидкістю, що здійняла вітер у кімнаті.
— Іринко, а знаєш що? — Її голос став лагідним до невпізнання. — З’їзди-но у відпустку. У річковий круїз. Сама. Відпочинь від нас. Дармоїдів. Сама. А що тобі з нами робити? Ми тут метушимося, бігаємо туди-сюди. — Світлано Петрівно, ви мені за всі роки навіть парасолі не подарували. — Так ми ж разом на південь не їздили. Навіщо тобі парасоля? Віртуозно викрутилася свекруха. — А тепер от прогноз обіцяють чудовий. Їдь і грошей не шкодуй, чуєш? Заслужила.
За пару днів Ірину на пів години призначили костюмеркою.
— Шаль як лежить? Не криво? — Рівно лежить. — А брошка, на мою думку, замаленька для 300 людей. — Світлано Петрівно, брошку не добирають за розміром зали, інакше вам потрібна не брошка, а колесо від воза. Свекруха задумалася секунди на три, вирішуючи, образили її чи похвалили. — Гаразд, неси шпильки й подай оті туфлі. Тиснуть, звісно, але потерпіти можна. Я ж не танцювати йду. — Не танцювати, — погодилася Ірина, стоячи навколішки біля її ніг зі шпильками в роті. — От розумниця, що б я без тебе робила?
У середині липня Ірина застала чоловіка за дивною ревізією шафи. Вішалки летіли на ліжко. У руках він м’яв товсту пластикову теку.
— Зимове перевіряю, — оголосив Максим, ховаючи її за спину.
— Міль ганяю в липні з документами.
— Міль нині пішла хитра, — не кліпнувши оком, видав чоловік.
— Жере дублянку й не давиться. Я їй нафталін підсовую, а вона ним закушує. А теку взяв, щоб відмахуватися. Звірина ж.
Він засунув теку на полицю, впустив решту вішалок і вийшов. Ірина не стала наздоганяти, просто відклала в пам’яті всю ту маячню, яку він ніс.
Біля хвіртки її перехопила неймовірно радісна сусідка.
— Іринко, виручай. Третій день мучуся. Оцей шарф не надто зухвалий? — Не надто. Вам личить. — Ой, гора з плечей, там же оркестр, шатро, 300 людей. Я такого зроду не бачила. Валентина Андріївна сховала шарф у пакет і додала від щирого серця: — А ти, мабуть, уся в біганині. Адже на тобі весь празник невістки. — На мені все, — погодилася Ірина. — Беріть цей шарф. Чудовий вибір…
