Увечері на домашній зателефонувала Тамара Петрівна, сестра свекрухи, й не дала вставити й слова.
— Світулька моя, душа навстіж, усе сама оплачує до останньої копійки. Оркестр, шатро, три сотні гостей. Навіть сусідів покликала, уявляєш масштаб. Сама, просто до копійки. А ти, Іринко, не сумнівайся, у неї характер — кремінь. «Характер — кремінь, — подумала Ірина, поклавши слухавку. — А пенсія звичайна. І квартиру продано дев’ять років тому, отже, десь позичила, бідолашна, й мовчить».
Пізно ввечері надійшло голосове повідомлення від Олесі. Хвилина 40. Зовиця говорила на бігу, задихаючись, звертаючись явно не до невістки.
— Мамо, комплекс виставив остаточний рахунок. Ми вилетіли за кошторис. Там такі цифри. Гаразд, раз ти кажеш, що питання закрите, я заспокоюся. Тільки давай уже після того, як вона поїде. Я не хочу при ній усе це обговорювати.
Ірина прослухала двічі й переслала файл собі в інший чат. За хвилину оригінал розтанув. Відправниця схаменулася. «Після того, як вона поїде».
Поїздка була не турботою. Поїздка була умовою. Вона стояла посеред кухні з телефоном у руці. За всі 14 років у голові не майнула звична думка, як би не посваритися. Крутилося інше, коротке й незнайоме: що саме вони зібралися провернути? Спати вона тієї ночі не лягла.
Дістала зі шафи пластиковий бокс із батьковими паперами й розклала на покривалі витяг на дім, де в графі власника стояла лише вона, та довідку щодо рахунку, де лежали недоторкані 4 200 000 з лишком. Коли долають сумніви, йди до документів. Це правило виручало її 20 років.
— Ти чого шарудиш у темряві? Паперових зміїв клеїш? — пробурмотів Максим з-під ковдри.
— Міль ганяю.
— Яку міль? О 3:00 ночі? У неї робочий день закінчився.
Він перевернувся на другий бік.
— Спи давай, мисливице.
Усе виявилося на місці до останньої цифри, і від цього стало легше. Про те, що розпорядитися рахунком можна без її відома, вона до світанку не згадала. Квитанція з банківського відділення лишилася в іншому житті, де були лікарняна палата, доглядальниця й батько, який вимагав прибрати від нього трав’яний відвар.
За вечерею свекруха добродушно оглянула сервірування, що явно не відповідало її пенсійним доходам.
— Неймовірно нам пощастило з Іринкиною подушкою безпеки. Я завжди казала: «Всесвіт нас береже».
— З якою ще подушкою?
— Ну, з цією, з нашою сімейною, що на рахунку лежить.
— Світлано Петрівно, ви зараз маєте на увазі заощадження мого батька?
— Авжеж, — свекруха навіть не кліпнула. — Це споконвіку вважалося нашим спільним стратегічним резервом. Я тут передачу дивилася: «Якщо фінанси лежать без руху, вони страшенно псують енергетику оселі». Віктор Семенович був би тільки щасливий пустити їх у діло. Царство йому небесне. Він же завжди за світлу ауру виступав.
Ірина повернулася до чоловіка. Максим вдавився мінеральною водою й заходився довго й болісно відкашлюватися в паперову серветку, ховаючи очі.
— Максику…
— Чого одразу Максику? Горло пересохло, а мама, між іншим, просто висловила думку вголос, так би мовити. Знайшла, до чого причепитися на рівному місці.
Уночі Ірина поклала виписку й довідку до робочої сумки, тієї, яку завжди брала із собою. Причину цього пориву вона собі не назвала.
На роботі це була інша жінка. Її відділ провадив оцінку великого об’єкта. До неї йшли за погодженням, за розрахунками й за вирішальним словом.
— Ірино Вікторівно, у підрядника за обсягами деревини кінці з кінцями не сходяться, — зазирнула у двері молода колега.
— Не сходяться, отже, зайвого накинули в третьому рядку. Вони стабільно приписують матеріали в третьому, завертаючи на повну переробку.
В обідню перерву вона відкрила графік відпусток і забрала тиждень, що цілком накривав дату урочистості.
— Світлано, я їду, — повідомила вона ввечері.
— Куди це?
Свекруха на мить зависла, збагнула — й розцвіла.
— А, у круїз річкою? Ну, розумниця, ну, нарешті! Я тобі свою червону хустку дам, щоб на палубі шию не продуло. Вітри там, кажуть, шалені.
Уранці свекруха метушилася на кухні й поглядала на годинник частіше, ніж того потребував тостер. Максим віз дружину на річковий вокзал. Запитання він ставив сухим, уривчастим тоном приймальника товару.
— Зворотний рейс коли прибуває?
— У неділю ввечері.
— Точно не раніше?
— Розклад у них там стабільний.
— А то хіба мало, захитає, набридне вода навколо, замкнений простір.
— Тобі яка різниця?
— Мені для душевної рівноваги треба планувати вихідні. Ти мені дай знати, якщо розклад зрушиться.
— Гаразд.
— І фотографію пришли з теплохода.
— Навіщо тобі фотографія?…
