Оксана поклала дамську сумочку в пластиковий лоток і пройшла крізь рамку. Прилад не подав сигналу, і вона зупинилася біля дальнього краю транспортера. Богдан поставив на стрічку її валізу, потім свою. Відпускаючи ручку, він ледь помітно тремтів, ніби передавав машині небезпечний предмет, який міг спрацювати будь-якої миті.
Яна останньою кинула сумку у вільний лоток. Її дратувало вже те, що дорога шкіра торкається подряпаного пластику. Стрічка поповзла під темні гумові шторки, а інспектор не відривав погляду від двох моніторів. Оксана першою побачила, як з апарата з’являється її велика валіза.
Ніхто не підвищив голосу, не зупинив механізм і не виявив до багажу жодного інтересу. Валіза спокійно скотилася на металеву поверхню. Богдан кілька разів кліпнув, і його заздалегідь підготовлений вираз скорботного подиву змінився справжньою розгубленістю. Він точно пам’ятав, куди сховав згорток, і не міг зрозуміти, чому перевірка нічого не виявила.
Потім усередині апарата опинилися його валіза й лоток Яни. Інспектор різко подався до екрана, вдивився в зображення й натиснув червону кнопку. Стрічка зупинилася, а низький гул машини особливо виразно пролунав у тиші, що настала.
— Другу лінію закрити. Потрібен старший зміни й стіл для ручного огляду, — швидко повідомив працівник по рації.
Кілька кремезних охоронців підійшли до виходу й перекрили прохід. Пасажири за спиною Оксани занепокоїлися, почали перешіптуватися й тягнутися, щоб роздивитися причину затримки. Богдан спершу зблід, а потім майже заспокоївся: зупинку лінії він сприйняв за запізнілу реакцію на валізу Оксани. На його обличчі вже готова була з’явитися співчутлива маска.
Старший зміни вивчив екран і повернувся до трьох пасажирів.
— Кому належать речі на цій лінії?
— Велика валіза — моєї дружини, — поспішно й надто голосно заявив Богдан, вказуючи на багаж Оксани.
Офіцер навіть не подивився туди. За його командою з апарата виїхав останній лоток, і рука в світлій рукавичці вказала на глянсову сумку Яни. Богдан так і залишився стояти з витягнутим пальцем, не розуміючи, чому увага спрямована зовсім не туди.
— Перепрошую, але вам доведеться затриматися, — сказав старший Яні. — Сумку необхідно оглянути вручну. Будь ласка, відійдіть до столу.
Яна відірвалася від телефона. Спочатку на її обличчі з’явилося здивування, потім — ображена пиха. Вона помітила погляди довколишніх і вирішила, що з нею поводяться недостатньо шанобливо.
— Це якась нісенітниця. Я працюю особистою секретаркою керівника великої компанії. Усередині лише косметика, гаманець і документи. Краще перевірте свій апарат.
— Якщо заборонених предметів немає, перевірка закінчиться швидко, — безсторонньо відповів офіцер. — Правила однакові для всіх.
Двоє працівників перенесли сумку на довгий металевий стіл. Один із них розстебнув блискавку, а старший наказав діставати вміст по одному предмету й діяти обережно. Яна пирхнула, схрестила руки й приготувалася приймати вибачення. Вона ще була цілком упевнена у власній правоті, тоді як Богдан уже дивився на сумку божевільними очима…
