Ілля завмер. Він розумів: чоловік перед ним не блефує. У його рухах не було паніки, у голосі — жодної зайвої емоції. Він не погрожував заради страху. Він просто повідомляв про наслідки.
Під тьмяним ліхтарем сцена здавалася майже нереальною. Кирило, який ще недавно роздувався від власної влади, лежав обличчям до холодного гравію, задихаючись від болю й приниження. Над ним — брудний безхатченко, який тримав його так акуратно, ніби боявся зашкодити сильніше, ніж потрібно. Поруч Ілля стояв із рукою біля кобури й не знав, що страшніше: порушити інструкцію чи визнати, що його старший напарник уже програв.
Рой, оговтавшись від удару, обережно підійшов до Єгора. Обнюхав його, переконався, що господар цілий, і став позаду, тихо гарчачи в бік Іллі.
Єгор нарешті повернув голову.
— Стій там, де стоїш, — сказав він. — Виклич начальника зміни й допомогу. Скажи правду: твій напарник ударив собаку, яка нікому не загрожувала.
Ілля вагався недовго. У голосі Єгора була така влада, що сперечатися здавалося безглуздо. Молодий патрульний тремтячою рукою взяв рацію.
— Потрібна підтримка… старший на місце… — збивчливо почав він. — Один співробітник знешкоджений. Ситуація нестандартна…
Він запнувся, не знаючи, як назвати Єгора. Підозрюваний? Потерпілий? Нападник? Свідок?
Кирило спробував сіпнутися, але тут же приглушено застогнав.
— Не вигадуй, — тихо промовив Єгор, звертаючись уже до нього. — Це не напад при виконанні. Це наслідки твоєї дурості. Ти вдарив того, хто не міг відповісти. Вирішив, що я ніхто. Помилився.
Він не хотів ламати Кирила фізично. Достатньо було іншого — щоб той уперше за довгий час відчув: не кожен, кого можна принизити, залишиться беззахисним.
За кілька хвилин нічну тишу розітнули сирени. Під естакаду під’їхали ще дві патрульні машини, а слідом — непримітний службовий автомобіль. Із нього вийшов Павло, начальник зміни. Кремезний, зібраний, із важким поглядом людини, яка за роки служби бачила досить, щоб не дивуватися передчасно.
Але побачене змусило його обличчя скам’яніти…
