Перша помилка Кирила полягала в тому, що він сплутав мовчання з безсиллям. Друга — що не помітив, як у людині, яку він вважав вуличним сміттям, прокинулося те, чого не вчать на звичайних чергуваннях.
Єгор не кинувся в бійку. Він почав діяти.
Спершу — короткий крок уперед і трохи вбік, ніби він хоче підняти скавучущого пса. Кирило розслабився на частку секунди, вирішивши, що приниження завершено.
Цієї частки вистачило.
Права рука Єгора сіпнулася до рюкзака — хибний рух, розрахований на погляд. Ліва тієї ж миті зімкнулася на зап’ясті Кирила. Не удар. Не ривок. Контроль.
Кирило сіпнувся, але його стійка вже була програна: вага перенесена неправильно, корпус відкритий, самовпевненість замість захисту. Єгор використав це без зайвої сили. Один точний рух, розворот, тиск під потрібним кутом — і велике тіло патрульного втратило опору.
Кирило гепнувся на гравій так швидко, що не встиг навіть зрозуміти, як опинився внизу. Повітря вибило з грудей глухим хрипом.
Єгор опинився поруч на одному коліні. Його тіло закривало Кирила від напарника, а рука вже фіксувала больову точку під ключицею. Тиск був невеликий, але ідеально вивірений. Кирило захлинувся стогоном і перестав сіпатися.
Ілля завмер за кілька кроків. Він бачив, як людина, яку хвилину тому можна було прийняти за напівмертвого волоцюгу, перетворилася на розмиту пляму точності. Усе сталося швидше, ніж він устиг вихопити зброю.
— Поворухнешся, — тихо сказав Єгор Кирилові на вухо, — сам собі зламаєш руку. Жити будеш. Працювати — вже ні.
Голос змінився. У ньому не було хрипоти. Він звучав рівно, чітко, майже буденно — як голос людини, яка знає будову тіла краще, ніж багато хто знає власні кишені.
Ілля нарешті отямився й сіпнувся до кобури.
— Не рухатися! Поліція!
Його голос зірвався.
Єгор навіть не озирнувся. Він лише трохи посилив тиск, і Кирило видав короткий болісний звук.
— Ти збираєшся стріляти, поки я тримаю твого напарника? — спокійно спитав Єгор. — Чи опустиш руку й викличеш старшого. Вирішуй швидше…
