Життя без прикрасЗалишивши чоловіка роззуватися, Валентина повернулася на своє місце. З її обличчя можна було подумати, що вона виходила лише подивитися, чи не почався дощ. Слідом із тераси прийшла Олена й тихо сіла скраю дивана. Їй ввижалося: зараз почнеться друга серія її власного життя, у якій нарешті пояснять, кому в ньому дісталася головна роль.
Михайло Петрович Ткач увійшов, розстібаючи на ходу годинник. Удома він насамперед знімав його: тут час йому не був потрібен. Кремезний, із короткою сивою бородою, він дивився спокійно, трохи повільно — так дивляться люди, які з головними питаннями давно розібралися. Спочатку погляд зупинився на дружині, потім на молодій жінці на дивані, на валізі біля дверей із синьою ізоляційною стрічкою на ручці. Миколу він побачив останнім.
Михайло знову застебнув годинник.
— Так.
Навіть Олена, яка нічого не знала про двох чоловіків, після цього слова сховала ноги під диван.
— Михайле, гості в нас, — сказала Валентина, підійшовши й торкнувшись його рукава. — Без запрошення, зате цікаві. Пиріг поки теплий.
— Бачу, наскільки цікаві. — Михайло дивився на Миколу. — Вітаю. Із зими 2018 року не зустрічалися, так? 22 грудня ти перестав відповідати на дзвінки. Дату я запам’ятав: на 23 грудня в мене припадала виплата сорока двом людям. Грошей не було. Завдяки тобі.
— Михайле Петровичу… — Микола почав підводитися. З підлокітника це виявилося непросто: довелося спертися на крісло, встати боком, по-старечому. — Звичайні робочі труднощі були. Касовий розрив. Я ж пропонував реструктуризацію.
— Олено, правильно? — Михайло повернувся до дивана, і голос трохи потеплішав, ніби екскурсовод дістався улюбленого експоната. — Валентина написала мені, поки я їхав. Послухайте-но, що то були за робочі труднощі. Ви ж із ним жили, вам стане в пригоді. У 2018 році фірма в мене була невелика: двадцять машин, два вузли. Я ще сам у диспетчерській сидів. Бетон возили на його будівництво. На оце саме. — Він указав підборіддям за вікно, не обертаючись. — Генеральним замовником був Микола. Три місяці бетон приймав, а замість грошей видавав графіки платежів. Любо глянути, кольорові. Я й далі возив: вірив. Та й перекриєш постачання — моноліт стане, робітники залишаться без діла, неустойки підуть. Він чудово розумів, на чому мене тримає. До грудня набралося двадцять вісім мільйонів боргу. А 22 грудня я дізнався, з ким насправді укладено договір. Не з його основною компанією, а з фірмою-прокладкою, де майна — стіл та більше майже нічого. І та вже подавала на банкрутство. Навіть стіл, до речі, орендували.
— Цим партнер займався, — почав Микола. — На юридичних тонкощах я не знався…
— Сядь.
Голосу Михайло не підвищив. Микола сів.
— Я не договорив, — повів далі Михайло. — Щоб розрахуватися з людьми до останньої копійки, довелося заставити техніку й материн будинок, набратися боргів з усіх боків. На виплати потім пішло три роки. А найкумедніше, Олено, сталося через пів року після того грудня: дзвінок від нього, пропозиція нового контракту. Ані натяку на те, що між нами сталося. Чую: «Петровичу, ну чого ти як малий? Це бізнес. Не тримай зла». Ось його прохання — не тримай зла. Цю фразу я записав, тож формулювання пам’ятаю добре.
У вітальні стало чути, як гуде вентилятор духовки, що вистигала. Олена дивилася то на Михайла, то на Миколу. Насилу, зі скрипом у голові поєднувалися вулиця, прізвище біля хвіртки, плитка, складена біля повороту.
— Зачекайте… Ви були знайомі ще до… — Вона глянула на Валентину.
— Задовго до мене. І до вас, — спокійно відповіла та.
— А зараз, цього року… — Олена добирала слова, ніби намацувала в темряві сходинки. — Коли він розорився, це теж ви?
Михайло підійшов до крісла навпроти Миколи. Усівшись, поклав руки на бильця; так сидять у президії — не розвалюючись, але всією своєю вагою.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.