Життя без прикрасВалентина не втручалася, потроху відпиваючи чай. Вона могла б розповісти, що «Меридіан Інвест» — дочірня компанія «Ткач груп». Про те, чому сюди не надійшов бетон: рішення ухвалили в одному-єдиному кабінеті. У тому кабінеті на стіні висіла вицвіла схема організації робіт, а одне прізвище на ній було обведене червоним маркером. Усе це Валентина знала, але залишила при собі. За ці роки переконалася: те, до чого людина додумується сама, б’є сильніше за звинувачення.
— Пирога кому відрізати? З вишнею.
Олена дивилася на неї, не відриваючись. Уранці планувалося кинути зломленого банкрута до ніг жалюгідної покинутої дружини й поїхати переможницею. Тепер у цієї «покинутої» вона пила чай із тонкої порцеляни — в будинку на землі, де розорився її чоловік. Здавалося, на трасі пропустили потрібний поворот. Тільки сталося це не сьогодні, а років чотири тому.
Микола залишався на підлокітнику. Ворушив губами, подумки щось додаючи. Обличчя сіріло: розрахунок сходився, і підсумок виходив кепський.
— Валентино… А чоловік у тебе вдома буває?
— Буває. Приблизно через сорок хвилин приїде, щоп’ятниці він раніше закінчує. Тож їжте пиріг, часу вистачить, не поспішайте. — Вона глянула на годинник.
Останні слова збудили в ньому бажання схопитися й тікати. Ще вранці з’ясувалося, що тікати нікуди.
Пиріг він усе-таки їв.
Для Олени це виявилося чи не найдивовижнішим. Щойно зрозумів, що гостює в людини, яка його розорила, і все одно акуратно відділяє виделкою шматок за шматком, низько схиливши голову до тарілки. Утім, вона знала: за будь-якої катастрофи Микола спершу їв. Ніби організм робив запаси на випадок, якщо годувати більше не будуть. Колись це здавалося милим. Тепер, дивлячись, як рухаються його щелепи, Олена думала про чотири роки поруч із людиною, якої так і не розгледіла.
— Добрий пиріг. — Микола відсунув спорожнілу тарілку. — Краще за тебе ніхто не пік. Я в цієї… — Він скоса глянув на Олену. — Загалом, більше ніде такого не куштував.
— Миколо, не треба, — рівно зупинила Валентина.
— Чого не треба?
— Здалеку заходити. Поки їв, репетирував, я бачу. Обличчя в тебе зараз як перед зустріччю з кредиторами: підборіддя чесне, очі нещасні. Скажи вже одразу, чого хочеш.
Виделка покрутилася в його пальцях, лягла впоперек тарілки, потім уздовж. За вікном проїхала поливальна машина. Вода шурхотіла по бруківці селища, яке так і не стало його.
— Мені йти нікуди, Валю. Фізично, розумієш? Квартира в заставі, до кінця місяця заберуть. Рахунки під арештом. А машину Олена ще торік на себе записала. Розумна, заздалегідь подбала.
— Я подбала? — Олена аж задихнулася. — Це ти вигадав! Сам сказав: для оптимізації!
— Друзі, виявилося, у мене теж разом із грошима скінчилися. Учора спав у машині. В її машині, біля її під’їзду. Вона замки поміняла. А в мене цукор то вгору, то вниз, без пігулок не можна, їх уже майже не лишилося. Не пробачення прошу. Прошу… — Він замовк, добираючи слово, і вибрав найстрашніше. — Пересидіти. Тиждень чи два. Будинок же у вас великий. Мені будь-який куток підійде. Я тихо буду.
Валентина дивилася на руки. За ці шість років вони ніби прожили п’ятнадцять: плями, випнуті вени, недоглянуті нігті. Залишився слід обручки. Отже, з Оленою він теж носив обручку, іншу.
Ці руки колись збирали за схемою їхні перші меблі в старій п’ятиповерхівці. Микола чортихався, а вона подавала шурупи в кухлі. Таких спільних років набралося двадцять — прожитого не викреслиш. Першого року її оперували; він ночував на стільцях лікарняного коридору. Потім були чотири роки догляду за його матір’ю. Доглядали разом, але мила її Валентина, вона ж стригла нігті: на старість свекруха визнавала тільки її руки.
Ніщо з цього не зникло. Воно залишилося на дні, наче затонулий човен. Дивитися на нього ще можна, плавати — вже ні.
— Які в тебе пігулки? — запитала Валентина.
— Що?
— Від цукру що приймаєш?
Микола назвав препарат. Валентина кивнула й вийшла на кухню; звідти долинув стукіт дверцят шафки — відчинила, зачинила. Коли вона повернулася, в руці була упаковка. Такий самий діагноз, такі самі ліки в Михайла… Зараз цей збіг здавався майже непристойною насмішкою долі.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.