Життя без прикрасРаїса помовчала, потім заговорила обережно. Таким голосом вона колись умовляла Валентину поїсти.
— Може, мені приїхати?
— Навіщо тобі?
— Та хоч посидіти поруч. За рукав потримати. Я ж пам’ятаю тебе після того, як він пішов, Валю. Таке на все життя залишається. Сиділа в мене на кухні, долонею банківський папірець розгладжувала. Ніби вирівняєш його — і сума меншою стане.
— А в мене забулося, уявляєш? — Валентина дістала серветки з полиці. — Точніше, стерлося, як мозоль. У неділю приїжджай, смородину привозь. Уздовж південного паркану її посадимо. І ще, Раїсо: ти торік казала — поки не відболить, не заросте. Виявилося, заростає й те, що ще не відболіло. Тільки шрам ширший.
До вітальні вона повернулася із серветками й таким виглядом, ніби єдиним вирішеним питанням був приїзд саджанців.
За цей час Олена двічі оглянула кімнату. І обидва рази погляд спіткнувся об бляшанку на каміні: маленьку, стару, пом’яту коробочку з-під льодяників. На кришці ледь угадувався стертий півень. Серед дорогих рамок із фотографіями вона була як латка на вечірній сукні.
Олена не знала, що в найчорніший рік там лежали гроші на дорогу. Щоранку Валентина відлічувала дріб’язок на два автобуси: гроші з картки з’їдав банк. На каміні коробочка слугувала не пам’ятником тій біді — радше лінійкою, якою вимірюють пройдену відстань.
— Будинок у вас гарний, — сказала Олена, аби хоч щось вимовити.
— Для життя годиться, — погодилася Валентина.
Микола нарешті залишив свій пост біля дверей. До вікна він пробирався повільно, боком, наче чужим мінним полем. Відвів край штори. По один бік Горобинової розташувалися вісім ділянок, по другий — сім. Молоді дерева, рівна бруківка; біля дальнього повороту стояв будівельний вагончик, поруч акуратно склали тротуарну плитку. На цей штабель він дивився надто довго як для людини, що розглядає плитку.
— Валентино, це Горобинова, адже так? — покликав він, не обертаючись.
— Ти ж табличку читав, — озвалася вона з кухні.
— Тут було поле, за старим цегельним. Дванадцять гектарів. Знайома мені земля. У 2016 році я замовляв щодо неї технічні висновки.
Олена дивилася то на нього, то на кухонну арку. Глядачці дісталася вистава, а програмку видати забули.
— Яке ще поле, Миколо? Про що ти говориш?
Відповідати їй він не став. Повернувся до Валентини — та саме входила з тацею чашок. Запитання прозвучало так, наче він просив назвати результат аналізу, уже знаючи діагноз:
— Земля під вулицею чия? Я про все: дорогу, інженерні мережі, ділянки.
— Чоловіка мого. — Валентина поставила тацю. — Цукру кому покласти?
Це «чоловіка» влучило в розмову, наче гайковий ключ у механізм, що працює. Олена кліпнула. Микола сів не на сидіння, а на підлокітник крісла; там і залишився, перекошений, у незручній позі.
— Що означає — чоловіка? Він же казав, що ви сама. Усі ці роки. Він навіть…
Олена не договорила. Продовження принизило б одразу трьох. За вечерею Микола любив підняти чарку за Валентину: без мене, мовляв, так і не влаштувалася. Олена тоді цокалася з ним.
— Уже п’ятий рік заміжня. — Валентина заходилася розливати чай. — Розписалися тихо, оголошувати не стали. Його прізвище надворі написане, ви проходили. Ткач.
У Миколи вирвався короткий звук: найгірший зі здогадів підтвердився.
— Ткач… Михайло Петрович Ткач.
— Ви знайомі? — Валентина підвела на нього очі.
Якби Олена вміла читати такі погляди, вона побачила б, що господині відома відповідь і пауза дає їй задоволення.
— Миколо, можна нарешті пояснити? — Олена смикнула його за рукав. — Хто він? Бандит? Чиновник?
— Гірше. — Микола криво всміхнувся одним кутиком рота; в усмішці відчувалася жовч. — Він нічого не забуває. Група компаній «Ткач груп» — його. Кар’єри, бетонні заводи, дороги, девелопмент. Про «Горобинові пагорби» пам’ятаєш? Я розповідав. Котеджне селище, мій проєкт. Туди пішло все моє і стільки ж позиченого. — Він кивнув на вікно. — Ось і селище. Пагорби на місці, мене в них більше немає.
— То це те саме будівництво, на якому ти прогорів? Але ж ти казав, криза, підрядники обдурили, банк відкликав…
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.