Життя без прикрасЗаводячи машину, Олексій думав про розмови, які ще попереду. Простими вони не будуть, як і рішення, які доведеться ухвалювати. Але відступати він не збирався: діти не повинні почуватися гіршими за інших, і заради цього він готовий був витримати все до кінця.
Нічна траса залишалася безлюдною. Олексій думав про те, як дивно влаштоване життя: люди так уперто домагаються любові тих, хто має любити їх без жодних умов, що часом забувають цінувати тих, хто вже приймає їх такими, які вони є. Коли попереду показалися міські вогні, Олексій додав швидкості. Йому хотілося швидше опинитися вдома, зі своєю сім’єю, де на нього чекали не заради грошей і послуг.
У день виписки все обійшлося без церемоній. Оплативши лікарняні рахунки й купивши необхідні ліки, Олексій відвіз матір додому. Тетяна Олегівна майже не розмовляла, тільки зрідка обережно поглядала на нього. Володимир Тарасович поправляв подушки, пропонував чай.
До дверей батько пішов провести сина.
— Дякую тобі. Самі ми не впоралися б.
— Я допоміг, бо сталося лихо, тату. Але це не повернення до колишніх порядків. Моє рішення залишається тим самим.
Володимир Тарасович насупився, проте заперечувати не став. Олексій подумав, що батько, мабуть, побоюється нового нападу: мати могла почути їх із сусідньої кімнати.
— Коли вона оговтається, повернемося до цієї розмови, — додав Олексій і потиснув батькові руку. — А поки бережи її.
Тижні після виписки минули в напруженому очікуванні. Олексій займався роботою, дітьми, домашніми справами, намагаючись не повертатися думками до батьків. Катерина не дзвонила. Схоже, сестра теж чогось чекала.
Одного вечора телефон задзвонив, коли Олексій допомагав Варварі робити аплікацію для садочка. Дзвонив батько.
— Хочу з тобою поговорити, — промовив Володимир Тарасович. Утома в його голосі поєднувалася з незвичною рішучістю. — Приїдеш на вихідні? Сам, дітей поки не привозь.
— Про що йдеться? — насторожився Олексій.
— Ми з мамою багато чого обдумали. Хочемо спокійно все обговорити, по-дорослому. Щоб без крику й взаємних звинувачень.
Олексій не відразу відповів. Можливо, батьки й справді побачили свої помилки. Але пропозиція могла виявитися черговою пасткою.
— Гаразд, приїду. У суботу?
— Близько другої.
Закінчивши розмову, Олексій розповів Юлії, куди збирається.
— Обережніше з ними, — попередила вона. — Після маминої хвороби їм буде ще легше тиснути на тебе.
— Я це розумію. Але раптом до них справді дійшло, що вони були неправі? Люди ж іноді змінюються.
— Іноді, — озвалася Юлія із сумнівом. — Тільки трапляється це рідко.
У суботу Олексій приїхав, як і домовлялися. Дім зустрів його незвичною тишею: ані звичної метушні, ані галасу, який супроводжував приїзди Катерининих дітей. Крім батьків, тут нікого не було.
— Заходь, синку. Ми чай на кухні приготували, — сказала Тетяна Олегівна, зустрівши його в передпокої.
Після лікарні вона помітно схудла, під очима потемніло. Водночас погляд мала ясний і рішучий. На кухні сидів батько, а перед ним лежали папери — квитанції, рахунки, документи. Побачивши цей стос, Олексій знову напружився: невже його покликали, щоб розжалобити?
— Сідай, — Володимир Тарасович показав на стілець. — Розмова в нас довга.
Олексій сів, далі насторожено стежачи за батьками. Мати наповнила чашки, вмостилася за столом і заговорила, не дивлячись йому просто в очі:
— Ми з батьком думали про все, що сталося. І про мою хворобу теж. Довелося визнати: ми чинили неправильно.
Такого початку Олексій не очікував і здивовано підняв брови.
— Я зараз не лише про гроші, — повела далі Тетяна Олегівна. — Без тебе нам важко, це правда. Але ми були несправедливі до тебе. І до твоїх дітей.
— Тоді поясни чому. Чому ви все життя обирали Катю? І чому її діти досі для вас важливіші за моїх?
Тетяна Олегівна подивилася на чоловіка, ніби потребувала його підтримки, і лише тоді повільно відповіла:
— З Катею завжди було важко. Вона вимагала уваги, вередувала. Щойно щось не по її — істерика, а потім могла днями з нами не розмовляти. Ти ріс спокійним, самостійним. Ми звикли думати, що тобі вистачає того, що є. Що ти й сам упораєшся.
— А далі так і повелося, — підхопив Володимир Тарасович. — Каті треба дати найкраще, інакше засмутиться. Тобі діставалося те, що лишалося. Це стало настільки звичним, що ми вже не помічали несправедливості.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.