Життя без прикрасНа порозі стояли обоє батьків. Тетяна Олегівна, ставна, коротко підстрижена, з волоссям, пофарбованим у каштановий колір, обійняла сина:
— Дочекалися нарешті! Ми вже вас зачекалися.
При цьому дивилася вона йому за спину, ніби сподівалася побачити там іще когось. Поруч хмурився Володимир Тарасович — сухорлявий, із залисинами.
— Привіт, мамо, тату. Це вам, — Олексій передав пакети.
— Дякую, синку! — Тетяна Олегівна побіжно зазирнула в подарунки. — Який дорогий коньяк! Володимире, поглянь, що нам привезли.
Батько взяв пляшку й кивнув. Діти наввипередки віталися з дідусем і бабусею, кинулися її обіймати.
— Здрастуйте, мої хороші. Які ви вже великі! — Вона погладила обох по голові. — Заходьте.
Чистота у вітальні не робила її затишнішою. Солодощів на стіл не поставили, іграшок для маленьких гостей не дістали. Ніщо не свідчило про те, що тут готувалися зустрічати онуків.
Варвара потягнула бабусю за рукав:
— Можна нам поїсти? Ми так довго їхали.
— Я теж голодний, — долучився Микита.
Тетяна Олегівна розвела руками:
— Ох, дітки, годувати ж майже нічим. Суп із учора є, тільки він несмачний.
Вона відчинила холодильник. Там стояли каструля, відкрита банка майонезу, лежали два яйця — більше нічого.
— На нашу пенсію не розженешся, — зітхнув Володимир Тарасович. — Продукти дорожчають. Один хліб уже під сотню.
Олексій насупився. За його щомісячний переказ цей холодильник можна було заповнити делікатесами.
— Я до супермаркету з’їжджу. Він же зовсім поруч.
— Не треба зайвих витрат, — відмахнулася мати. — Знайдемо, чим нагодувати.
Знайшлися бутерброди з ковбасою, що явно давно лежала в холодильнику. Микита з Варварою перезирнулися, проте почали слухняно жувати.
— Бабусю, чому у вас нічого немає? — пошепки запитав Микита. — Коли до нас гості приходять, мама багато смачного готує.
— У вашої мами зовсім інші можливості, — озвалася Тетяна Олегівна з легким холодком. — А ми на пенсії, нам скромніше жити доводиться.
Олексій стиснув зуби. Гроші за цей місяць він надіслав зовсім недавно. Роздратування зростало: він не розумів, куди вони встигли піти.
У ніяковій тиші почувся шум машини, що під’їхала. Мати відразу пожвавішала, очі заблищали:
— Здається, Катруся!
Олексій напружився. Про візит сестри він нічого не знав. Утім, Катерина цілком могла приїхати й без попередження.
Двері розчахнулися. Мініатюрна білявка в модному пальті, з яскравим макіяжем, влетіла до будинку; слідом, мов два маленькі урагани, увірвалися Денис і Єгор. Сини-близнюки Катерини були на рік молодші за Варвару.
— Мамусю, татусю! — дзвінко вигукнула сестра, обіймаючи батьків. — Повз їхали, вирішили до вас зазирнути!
Володимир Тарасович широко всміхнувся. Мати дивилася на доньку з таким обожнюванням, ніби приймала кінозірку.
— Катрусю, оце порадувала! — сплеснула вона руками. — А в мене саме обід! Зараз усе подам.
Олексій слухав, не вірячи. Кілька хвилин тому нагодувати дітей було нічим — тепер мати готувала обід.
Їжа з’являлася на столі наче за помахом чарівної палички. Ще десять хвилин тому ніхто не підозрював про червону рибу, сир у вакуумному пакованні, оливки та фрукти. Усе це Тетяна Олегівна діставала з потайної шафки. У духовці знайшовся свіжий пиріг.
— Оце так! — захопилися близнюки.
Микита й Варвара дивилися широко розплющеними очима. Варвара потягнулася до цукерок, але бабуся спритно відсунула від неї вазочку, присунувши до Дениса та Єгора.
— Ці цукерки особливі. Хлопчики заслужили: минулого тижня на концерті в садочку виступали, — з гордістю пояснила вона.
— Я теж виступала, — несміливо сказала Варвара. — На святі весни. Метеликом була.
— Так-так, цікаво, — неуважно озвалася бабуся.
На тарілки близнюків уже лягали гори їжі. Микита з Варварою тулилися в кутку столу, перед ними залишалися черстві бутерброди. Олексій відчував, як закипає гнів, поки племінники наминали частування.
— Мамо, я гроші для дітей забула, — ніби ненароком сказала Катерина. — Виручиш?
— Звісно, сонечко! — Тетяна Олегівна метнулася до серванта по конверт. — Бери. Для любих онучат мені нічого не шкода.
Близнюкам дісталося ще й по великому шматку пирога. Микита розгублено поглянув на батька, і в цьому погляді Олексій прочитав невисловлене: чому братам можна, а їм не можна?
Остання крапля.
— Збирайтеся, діти. Ми їдемо додому, — промовив Олексій спокійно й твердо.
— Як додому? Ви ж недавно приїхали, — здивувалася мати.
— Втомилися. Іншим разом залишимося довше.
— Але ж ви збиралися ночувати… Я вам постіль приготувала.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.