Життя без прикрас— Оксано Романівно, будь ласка, зрозумійте. Підрядник, який займається котлом, попередив: не отримає грошей цього місяця — забере бригаду. Потрібно всього двісті сорок тисяч. Котел ледве дихає. Зупиниться — без опалення залишиться весь комплекс, і гості теж.
— Ти чуєш, що я тобі кажу? — Його вона удостоїла погляду, сповненого крижаного презирства. — У нас грошей немає, а ти чіпляєшся з дрібницями. Чи з підрядником уже змовився? Відкат тобі пообіцяли?
Михайло Петрович не відповів. Від несправедливого звинувачення в нього затремтіли губи.
На зап’ястку Левицької блищав годинник, інший, не вчорашній. Здається, його ціна перевищувала вартість ремонту котла. Я подивилася на годинник, потім на латаний спецодяг Михайла Петровича. Комплекс тонув у збитках, а генеральна директорка змінювала дорогі годинники щодня.
Уночі я бачила, звідки бралися гроші: по триста двадцять тисяч щомісяця отримувала фірма її матері. Максим із працівниками заробляли їх для компанії, для того самого котла. Левицька давно вважала ці гроші своїми.
Рука залишалася в кишені піджака, коли я ввімкнула на телефоні диктофон.
— Поговорімо без неї, Оксано Романівно. — Ткач підхопився, скоса глянув на мене, намагаючись угамувати начальницю.
— Що ця недоучка може зрозуміти? — Вона навіть не глянула в мій бік, лише хмикнула й знову звернулася до Михайла Петровича: — Савчуку, повторюю востаннє: платіж відкладаємо. Не влаштовує — діставай свої гроші й плати. І це не підходить — можеш іти, двері перед тобою. Старих пеньків на кшталт тебе на кожному розі знайдеться.
Вона розвернулася й грюкнула дверима так, що в шафі задзеленчало скло. Михайло Петрович секунду постояв, згорбившись, потім мовчки вийшов за нею.
Усе сказане залишилося в записі. Та сама жінка, яка щомісяця переказувала триста двадцять тисяч фірмі своєї матері, пояснювала працівникові, що компанія не має грошей. За хамство не судять, але разом із нічними виписками її слова набували зовсім іншої ваги.
— Негарно вийшло. — Ткач відкашлявся, знову опускаючись у крісло. — Що вдієш, керівниця. Та й людина самотня. — Палець знову постукав по документах. — Підписуй. Ось він, твій квиток у світле майбутнє.
Я вимкнула запис і неквапом узяла ручку. Відмова зараз змусила б їх насторожитися, шукати іншу можливість, змінювати план. Мені ж потрібно було, щоб вони зовсім перестали побоюватися й не залишили собі лазівок.
Я ставила підписи там, де вказував Ткач, удаючи, що навіть не намагаюся вчитатися. Це й був мій крок усередину пастки.
— Завтра на дев’яту будь біля входу, — продовжив Ткач. — Паспорт із собою. Ясно?
Він переглянув підписи, прибрав стос у шухляду. Із задоволеного обличчя було видно: йому здавалося, що він спритно обвів дурепу навколо пальця.
— Ясно, Павле Антоновичу.
Я кивнула й вийшла. У коридорі я надіслала повідомлення адвокатові холдингу Володимиру Григоровичу Коваленку, з яким від самого початку займалася цією перевіркою: «Записала Левицьку. Каже, грошей на котел немає. Надсилаю запис».
За кілька секунд надійшло: «Файл отримав. На додачу до нічних виписок — краще не вигадаєш». Слідом друге: «Але підписувати було ризиковано. Що саме ви підписали?»
Усміхнувшись, я відразу набрала повідомлення: «Неважливо. Спроба призначити підставного директора найкраще доводить, що вони задумали. Завтра Ткач повезе мене отримувати електронний підпис. Нехай везе. Є ще прохання: виконати треба сьогодні ж, тихо. Зараз надішлю подробиці».
Коваленко відповів: «Зроблю».
Вони не сумнівалися, що я нічого не розумію. На цій упевненості й мали погоріти. Сховавши телефон, я знову взялася до стажування.
Наступного ранку, рівно о дев’ятій годині, біля входу стояла величезна чорна машина Ткача. Він чекав на мене. Дорогою до центру видачі електронних підписів розмовляв телефоном, не удостоюючи мене погляду.
У центрі довелося чекати своєї черги. Павло Антонович улаштувався на єдиному вільному стільці; мені дістався кивок у бік стіни.
— Тут постоїш. Тільки не надумай мене ганьбити, зайвий раз мовчи.
Жінка поруч подивилася спершу на нього, потім на мене — співчутливо. Я залишалася біля стіни, слухняно виконуючи розпорядження.
Коли нас викликали, усе оформлення зайняло хвилин двадцять. Електронний підпис я отримала на маленькій флешці; до неї додавався пароль. Уже в машині Ткач простягнув руку.
— Віддавай. Пароль теж кажи. Не тягати ж тебе через кожну дурницю.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.