Життя без прикрасДокументи з цим підписом мали вважатися підписаними мною. Про одне Ткач не знав: призначити мене директоркою Левицька могла лише за довіреністю холдингу. Учора ввечері, виконуючи моє прохання, холдинг без розголосу відкликав її. Оксана Романівна про це не знала.
Я розраховувала, що все підписане ними тепер не коштуватиме й копійки, зате поповнить докази проти них. Їм здавалося, що мене загнали в кут. Насправді вони самі собі копали яму.
Після обіду настала черга відділу продажів. Я сиділа з текою прайсів, поки довкола дзвонили телефони. Максим і його співробітники обдзвонювали клієнтів, туристичні фірми, підприємства, колишніх гостей. Вислуховували роздратовані відмови, чули, як кидали слухавки, ввічливо перепрошували — і бралися за наступний номер. Спостерігаючи за ними краєм ока, я дедалі глибше ховала злість.
Близько третьої з’явився Коваль.
— Ходімо, є розмова.
Він відвів мене до невеликого кабінету за відділом кадрів. Ткач уже чекав там. Обидва мали серйозний, майже урочистий вигляд.
— Сідай, сідай. Нам треба обговорити майбутнє компанії. — Микола Степанович навіть підсунув стілець.
— Слухаю, Миколо Степановичу.
Я сіла, не виказуючи настороженості. Такої приязні від нього ще не бачила.
— У «Вербовій пристані» зараз скрутні часи. — Він розклав папери з виглядом людини, яка втаємничує мене в щось важливе. — За кордон Оксана Романівна полетить найближчими днями. Переговори з партнерами, на місяць, можливо, довше. Холдинг вирішив, що за її відсутності тут має бути керівник. Ти.
— Для цього й знадобилися вчорашні папери та електронний підпис, який сьогодні отримали. — Ткач нахилився до мене, зазираючи в обличчя. — Молода, ні з ким тут не пов’язана. Оксана Романівна впевнена, що ти підходиш.
Я зберігала порожній вираз обличчя. За переговорами за кордоном ховалася втеча, за керівником на місці — людина, якій належало залишитися серед руїн.
— Але як же я буду директоркою? — запитала я розгублено.
Вони перезирнулися й усміхнулися.
— Годі боятися. Роботу ми візьмемо на себе, — улесливо заговорив Коваль, поклавши долоню мені на плече. — Підписуй, що дадуть, і сиди на нарадах із розумним виглядом. Подумай сама: ще вчора касирка, а вже директорка. Багатьом таке щастя випадає?
— Зарплата буде сто тисяч, — додав Ткач. — Згодом, може, і сто п’ятдесят.
Обіцяною зарплатою вони сподівалися мене купити. Я слухала, уявляючи іншу дівчину на своєму місці — справжню, з дев’ятьма класами, без роботи в аудиті за плечима. Після розорення компанії їй дісталися б борги на все життя, можливо, і кримінальна справа. Вони збиралися підставити цілком сторонню людину.
Мене на секунду занудило. Виказати себе бодай чимось означало занапастити всю роботу.
— Добре. Якщо ви вірите, що в мене вийде, старатимуся.
Я схилила голову, ніби остаточно повелася на їхні обіцянки. Вони задоволено розсміялися.
Увечері в спорожнілому адміністративному корпусі я зайняла порожню кімнату для переговорів і зателефонувала Коваленку.
— Електронний підпис у них. Ткач забрав і флешку, і пароль.
— Зрозумів. Будь-яку спробу скористатися ним зафіксуємо. Слідчого я вже попередив, він готовий.
— Дякую. Тепер їм нікуди подітися.
— І ще дещо. — Володимир Григорович помовчав. — Пам’ятаєте третю фірму, Віктора Кравця? Я підняв документи. Він доводиться Ковалю двоюрідним братом.
Я завмерла. Отже, справа була не лише в зневазі до неосвіченого дівчиська, коли Микола Степанович жбурляв моє резюме й обзивав мене нетямою. Оголошення розмістив його відділ. Мене вибрав він. Шукав жертву без освіти, рідні та зв’язків, яка не прочитає паперів і не піде скаржитися, — і вирішив, що знайшов.
А платежі пов’язаній із ним фірмі тривали. Щомісяця, як годинник, — триста двадцять тисяч.
Я мимоволі всміхнулася в темряві. Гроші отримували троє: Левицька, Ткач, Коваль. Руднєв готував для них документи. Четверо.
— Володимире Григоровичу, залишилося здобути останнє. Хочу побачити весь задум, викладений ними самими.
— Олександро, обережніше. Загнані в кут люди можуть піти на що завгодно.
— Вони й далі вважають мене дурепою. Поки так, боятися мені нічого.
Закінчивши розмову, я подивилася в темний коридор. Четверо із шести керівників по вуха загрузли в цьому бруді. Залишалися Максим і Михайло Петрович. Я вірила їм, але самої віри було замало — потрібна була впевненість. До понеділка залишалося кілька днів.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.