Життя без прикрас— Із вас вийшла б тямуща підмайстриня, — сказав він одного разу.
— З таким учителем — так.
Віталій подивився на неї згори. За його спиною світило сонце, і обличчя Олександра не розрізняла. Лише відчула, що цього разу він затримав на ній погляд довше.
Наприкінці липня в дитячій уже пахло свіжою побілкою. Стеля була світла й рівна; вище, на горищі, рядами лежала модрина. Над місцем колишньої печі серед нових балок темніла стара — з вирізьбленими іменами. Тільки свого клейма Віталій на нових балках не залишив.
— А ваш знак? — запитала Олександра. — Ви ж кожен зруб ним позначаєте.
— Це дім вашого чоловіка та його діда. Не мій. Нехай підпис чоловіка й залишається.
Вона промовчала. Уночі, згадуючи його відповідь, довго лежала без сну.
У теплі літні дні Олександра вмощувалася з плетінням на ґанку. Замовлень більшало: мати Лідії показала рукавиці сусідкам, хтось сфотографував їх і виклав світлину в місцевій групі. А потім із крамниці народних промислів в обласному центрі зателефонували із запитанням, чи візьметься вона виготовити до зими двадцять пар.
Двадцять пар.
Телефон залишався в неї в руці, а вона вже підраховувала, скільки знадобиться вовни, скільки часу й ночей піде на роботу.
— По парі за два дні — і встигнете, — сказав Віталій, виходячи з прибудови. Розмову він чув.
— Не впевнена. Надто велике замовлення.
— Устигнете. Ви давали раду й важчому.
Робота з’явилася й у нього. Дядько Михайло розповів про теслю зятеві, який будував дачу неподалік райцентру. Після дзвінка Віталій з’їздив туди, оглянув будівництво й домовився. За місяць дачу було закінчено; слідом з’явилися ще три замовлення: лазня, веранда та зруб під ключ за річкою. На кожному зрубі залишався батьків знак — наче пташиний слід.
Надійка в липні навчилася повзати, у серпні звелася на ноги, вхопившись за край дивана. Тетянка цілими днями бавилася з нею, як із лялькою, повторювала слова, яких хотіла навчити:
— Мама. Тато. Тетянка.
У відповідь мала сміялася й вимовляла своє «ба». Максимко поводився з нею по-дорослому, поблажливо. Та якось Олександра побачила, як він, потай від усіх, заколисує Надійку й співає пісеньку з мультфільму.
Спільні сніданки почалися непомітно. Віталій заходив по окріп, ненадовго затримувався за столом, а Олександра стала ставити для нього тарілку. Так і звикли їсти разом, аж якось Тетянка запитала:
— Чому Віталій не живе з нами? Усе одно ж він тут увесь час.
Олександра зашарілася. У Віталія випала ложка.
— Тетянко, їж кашу.
Дівчинка ображено надула губи, але сніданок доїла.
На суд у кримінальній справі у вересні Олександра їхати не хотіла. Вероніка попередила: її можуть викликати як потерпілу. Віталія ніхто не викликав — він вирушив із нею, не бажаючи залишати її саму.
Брата вона побачила зсутуленим, постарілим. На скронях з’явилася сивина, золотого ланцюжка не було. Він уникав її погляду; зі звичною впевненою людиною в шкіряній куртці в цього Анатолія залишилося мало спільного. Покарання призначили таке, якого очікувала Вероніка: умовний строк і штраф. Відшкодовані збитки врахували як пом’якшувальну обставину.
Коли зала спорожніла, Олександра не відразу пішла до виходу. У коридорі, біля вікна, сам стояв брат. Адвоката з ним уже не було. Вона підійшла.
— Толю.
Він обернувся. У його погляді Олександра побачила те, чого раніше не бачила.
Сором.
Глибокий, непідробний.
— Сашко… — хрипко почав він. — Я ж не думав, що так вийде. Чесно. Розраховував, сосна років десять витримає, а потім я б знайшов спосіб, переробив. Я цього не хотів.
— Не хотів. А вийшло.
— Знаю.
— Там, під цією стелею, спали мої діти, Толю.
Він схилив голову.
— Знаю, Сашо.
За вікном ішов осінній дощ. Деякий час вони мовчки стояли поруч, потім брат, не підводячи очей, тихо запитав:
— Пробачити мені зможеш?
Олександра не відповіла відразу. Згадувалися санчата, на яких він катав її маленьку, його рука на похороні Бориса. Згадувалося й інше: обіцянка нічого не брати собі за ремонт, вимога до Віталія зникнути до вечора, дзвінок до служби захисту дітей.
— Не знаю. Зараз ні. Можливо, колись, але не зараз.
Анатолій кивнув, наче іншої відповіді й не очікував.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.