Олександра впустила в заметіль батька з донечкою, яка замерзала, але гість помітив небезпеку в будинку після ремонту даху

Олександра мовчала.

— Я її розумію. Усе розумію, — продовжив Анатолій.

Вона відвернулася й попрямувала до виходу. На сходах чекав Віталій.

— Як поговорили?

— Не знаю. Шкода мені його. А дивитися на нього не хочеться. Хіба це нормально?

— Нормально. Так і має бути.

Через тиждень зателефонувала Ольга.

— Можна до тебе приїхати?

— Можна.

Вона дісталася автобусом, привезла велику сумку: дитячі речі, що залишилися від дорослих синів, і банку меду.

— Не придумала, що ще привезти, — сказала вона з ніяковою усмішкою. — Надійці взимку знадобиться, усе тепле.

За чаєм на кухні Ольга розповіла про винайняту в райцентрі кімнату й роботу продавчинею в крамниці. Сини підтримували її, Анатолій телефонував щодня, умовляв повернутися.

— А ви повернетеся? — запитала Олександра.

Ольга довго дивилася в чашку.

— Поки не знаю. Двадцять років разом прожили, а я, виходить, не знала його. Мені потрібен час. Треба зрозуміти, чи зможу знову йому вірити.

Уже прощаючись, вона міцно, по-сестринськи обійняла Олександру.

— Сильна ти. У мене б так не вийшло.

— Вийшло б. Якби під тією стелею твої діти спали.

Пропозиція Віталія в листопаді зовсім не була схожа на кіношну: він не приніс ні квітів, ні каблучки, на коліно не ставав. Діти вже поснули, на кухні вони пили чай, коли він заговорив:

— Олександро, їхати мені треба.

Вона опустила чашку на стіл.

— Куди?

— У місто за річкою. Замовлення на всю зиму, при будівництві кімнату дають.

Від його слів стиснуло груди. Олександра дивилася на нього.

— На скільки?

— До весни. — Він помовчав. — А може, назовсім. Вам вирішувати.

— Мені?

Віталій підвів очі.

— Не можу я далі в прибудові сидіти, ніби я у вас лише кімнату займаю. Ми обоє знаємо, що це не так. Якщо не потрібен вам — скажіть, я поїду. Повертатися більше не стану. Принаймні чесно буде. А якщо потрібен, нікуди не поїду. Залишуся назавжди.

Відповідь довго не знаходилася. Олександра розглядала його руки на столі — великі, темні, зі збитими кісточками. Ці руки тієї ночі втримали стелю над дітьми, потім підняли назад балку з їхніми іменами.

— Віталію, пам’ятаєте мою відповідь вам у жовтні?

— «Більше мене не турбуйте». Пам’ятаю.

Вона встала, обійшла стіл і зупинилася біля нього.

— Турбуйте. Турбуйте мене все життя.

Він теж устав. На цілу голову вищий — Олександрі довелося підвести підборіддя. Обійняв дбайливо, з тією самою обережністю, з якою тієї заметільної ночі ховав доньку в себе під курткою. Олександра притулилася обличчям до його плеча. Вона знову плакала, але тепер інакше.

За річку Віталій таки з’їздив. Тижня вистачило, щоб відмовитися від зимової роботи й передати замовлення дядькові Мишкові. Назад він привіз дітям подарунки, а ще новий ніж із кістяним руків’ям.

— Навіщо ніж? — запитала Олександра.

— Є одна справа.

Увечері, вклавши дітей, вони вдвох забралися на горище. Ліхтарик був у Віталія, ніж — в Олександри. Проповзли до старої темної деревини, де біля імен Максима й Тетяни стояли дві ялинки.

— Ваш чоловік ці імена вирізьбив, — сказав Віталій. — Отже, далі вам вирізьблювати.

— А мені чому?

— Дім ваш. І вирішувати, кому тут жити, вашій родині.

Олександра довго сиділа перед балкою. Потім узялася за ніж. Тремтлива рука вела його повільно; вона затримувала подих, виводячи літеру за літерою. Неглибокі, нерівні, але розбірливі, вони склалися в ім’я: «Надія».

Біля імені з’явилася не ялинка. Олександра вирізьбила маленький пташиний слід.

Віталій мовчки стежив за її руками й лише після того, як роботу було закінчено, тихо подякував:

— Дякую.

Сніг того року випав рано, наприкінці жовтня. У січні почалася заметіль — така сама, як рік тому: три доби за снігом неможливо було розгледіти сусідський дах. На трасі знову повалило стовп, згасло світло.

У домі було тепло. Восени Віталій перебрав піч і утеплив горище, а перед негодою прибрав сніг із даху. Дитячу тримали міцні модринові балки; скрипу над головою більше не було чути.

Біля вікна Олександра дов’язувала останні пари для крамниці в обласному центрі. На столі світила свічка. На пічній лежанці гралися діти: Максимко читав Тетянці, у неї на колінах сиділа Надійка. У свої півтора року та вже ходила — падала, підводилася й ішла знову. Уміла сказати «мама», «тато», «Тетянка» й по-своєму називала Максима.

Віталій уже пів години як пішов до сараю по дрова, коли пролунав стукіт.

Три удари, тиша, ще три.

Олександра підвела голову; на мить усередині тьохнуло, як тієї ночі. Але вона всміхнулася, відклала в’язання й вийшла в сіни. Ланцюжка накидати не стала: відсунула засув, широко відчинила двері.

Віталій стояв на ґанку з оберемком дров. Сніг обліпив його, на бровах і віях біліло, шапка обледеніла.

— Відчинити не зміг, — усміхнувся він. — Обидві руки зайняті.

Зі світлиці крізь вітер долинув дзвінкий крик Надійки:

— Тато прийшов! Тато прийшов!

Олександра забрала половину дров. Пригнувши голову під низьким одвірком, Віталій переступив поріг; вона зачинила двері й засунула засув.