Олександра кивнула й подивилася вниз, на площу. Віталій чекав біля автобусної зупинки, затуливши долонею очі від весняного сонця.
— Дякую, Вероніко. Сама я б не змогла.
— Змогли б, — з несподіваною усмішкою відповіла та. — Ви й балку відшукали, і накладну, і до Федора Олеговича самі поїхали. На мені тільки папери були.
Наприкінці травня на телефон надійшло банківське повідомлення. Олександра сиділа на ґанку, знову й знову перечитуючи цифри: гроші надійшли, а повірити не вдавалося. Потім вона пішла з телефоном у прибудову. Віталій стругав дошку на верстаку. Подивився на екран і відклав рубанок.
— Отже, можна братися за дах.
— Ви візьметеся?
— Кому ж іще?
— Віталію, тільки я заплачу вам за роботу. Як майстрові, скільки належить.
Він довго мовчав, перш ніж кивнути.
— Гаразд. За ціною роботи, ні копійкою більше. І деревину вибиратиму сам.
— Згодна.
На письмовому договорі наполягла Олександра. Спершу Віталій сміявся: йому, мовляв, папери не потрібні. Потім сів і акуратно розписав усе за пунктами — роботи, матеріали, строки, ціну. Під документом поставили підписи обоє.
— Тепер ніхто не скаже, ніби ми ні про що не домовлялися, — сказала Олександра, ховаючи договір у теку.
Віталій промовчав, але кутики його губ здригнулися.
У червні дійшла черга до дитячої. Віталій одну за одною виймав соснові балки. Вони піддавалися легко, ніби самі хотіли піти зі своїх гнізд. Олександра дивилася на складену на подвір’ї деревину: світлу, з тріщинами й синіми розводами. Під цими колодами ледь не загинули її діти.
— Куди їх тепер?
— У піч, — відповів Віталій. — Більше нікуди така деревина не годиться. Хоч тепла дасть.
По нові балки він їздив сам на лісовий склад — туди, де Олександра колись бачила його з Федором Олеговичем. Кожну перевіряв руками, простукував, нюхав зріз. Вибрав суху, важку, витриману модрину.
Потім на подвір’я в’їхала старенька вантажівка Федора Олеговича. У кузові під брезентом лежала темна балка з чашоподібним випилом на кінці. Федір Олегович відкрив її й довго стояв поруч.
— Із лазні сам виймав, — сказав він. — Онук допомагав. Обережно працювали, щоб не зіпсувати. Замість неї нову поставив. Ваш брат за рішенням суду гроші за неї повернув, тож збитку в мене немає.
— Федоре Олеговичу… — Олександра не знаходила слів. — Я вам стількома речами завдячую.
— Нічого ти мені не винна, — відрубав він. — Сказав уже: краденого не беру. А ця виявилася краденою. Отже, повернути треба. Ось, привіз.
Удвох із Віталієм вони перенесли балку на подвір’я, поклали на козли. Віталій довго обходив її, оглядав, проводив долонею, стукав кісточками пальців і слухав дерево.
— Ціла. Ані тріщинки. Їй іще сто років служити.
Олександра підійшла, пальцями провела по літерах: Максим, Тетяна. Поруч — дві ялинки.
З городу прибігла Таня, вся в землі, зупинилася біля матері.
— Мамо, а це що?
— Наша балка, Танечко. Коли ти народилася, тато вирізьбив тут твоє ім’я.
Дівчинка звелася навшпиньки, довго роздивлялася різьблення й знайшла пальцем своє ім’я. Читати вона почала цієї весни.
— Те-тя-на, — розібрала по складах. — Це я.
— Ти.
— А де Надійчине?
Відповіді Олександра не знайшла. Віталій відвів погляд.
Через тиждень повертати балку на місце зібралися разом. Прийшли дядько Михайло з дружиною, Федір Олегович із Раїсою Іванівною. Вона принесла пиріг із капустою, дядько Михайло — пляшку квасу. Віталій спорудив у дитячій риштування, закріпив мотузки, усе перевірив по три рази.
Піднімали вчотирьох: Віталій, дядько Михайло, Федір Олегович і його онук, довготелесий хлопець, який приїхав допомогти дідові. Олександра з дітьми дивилася знизу, як темне дерево погойдується на мотузках і повільно піднімається вгору. З риштувань Віталій спрямовував його в колишнє гніздо, у якому балка пролежала сто років.
Вона стала, як ключ у замок.
Віталій ляснув по дереву долонею й усміхнувся.
— Удома.
Раїса Іванівна заплакала, витираючи сльози ріжком хустки. Федір Олегович хмикнув і відвернувся.




















Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.