Життя без прикрас— Ви просили показати план ремонту. Ось він.
Лідія читала довго. Закривши теку, сказала:
— Отже, позов до брата. До того самого, який мені тоді телефонував.
— До нього.
Помовчавши, Лідія зробила запис у бланку — акуратно, рівним почерком.
— Перевірку закриваю. У дітей задовільні умови, небезпеки для їхнього життя та здоров’я немає. Ремонт організовано. Сторонній дорослий загрози не становить. За цим зверненням я до вас більше не приїду.
Олександра заплющила очі. Те, що цілий місяць стискало груди, потроху відпускало.
Уже на порозі Лідія зупинилася.
— А рукавиці ви моїй мамі зв’яжете? Руки в неї мерзнуть. Сама більше не може в’язати, пальці не слухаються.
— Звісно. Зв’яжу.
— Скільки візьмете?
— Для вашої мами — нічого.
— Ні, — твердо відповіла Лідія. — Я при посаді, мені так не можна. Скажіть, скільки коштує.
Олександра назвала ціну. Лідія кивнула й пішла.
У квітні вони з Віталієм їхали на суд автобусом. Олександра тримала теку й дивилася на поля: чорна земля, смуги ще не розталого снігу. З дахів уже щосили текло, на дорозі до райцентру розлилися калюжі по коліна. Надійку залишили дядькові Мишкові та його дружині; Максим був у школі, Таня — у садочку.
Анатолія супроводжував літній адвокат у сірому костюмі, з товстим портфелем. Із самого початку він говорив упевнено й голосно:
— Мій довіритель допомагав сестрі на її прохання, з родинних почуттів. Можна сказати, безоплатно. Договір лише оформлював цю допомогу. Старі балки вивезли з дозволу власника: проти утилізації заперечень не було.
— Утилізації? — Суддя, жінка років п’ятдесяти з короткою стрижкою, повернула голову; хитнулися срібні сережки-кільця. — У розписці зазначено продаж за значну суму. Ви це називаєте утилізацією?
Адвокат на секунду замовк.
— Мій довіритель вважав, що має право розпорядитися речами, від яких господар відмовився. Згода була усною.
— Позивачко, ви відмовлялися від цих балок?
— Ні. Я навіть не знала, що їх вивозять.
Суддя кивнула, записала відповідь. Потім до трибуни вийшов Денис. Свою синю шапку він зняв лише після її прохання. Він пояснював, яка деревина вважається некондиційною, чому для перекриттів такий матеріал не годиться й чому стару модрину не слід було міняти. Адвокат намагався збити його запитаннями про освіту та стаж, але Денис відповідав спокійно, послідовно.
Наступним викликали Федора Олеговича. Пригладжуючи бороду, він увійшов і відразу подивився на Анатолія.
— Оцей продавав, — сказав він, не дочекавшись запитання. — Чорною машиною до мене приїжджав, господарем будинку назвався. Я його тепер усе життя пам’ятатиму: він мені ще й решти не додав.
Хтось у залі хихикнув.
Адвокат попросив перерву. Повернувся він уже без Анатолія, довго говорив із Веронікою впівголоса. Вона слухала, кивала, потім підійшла до Олександри.
— Пропонують мирову угоду. Повністю оплатять нове перекриття, продані балки й судові витрати разом з експертизою. Натомість він хоче, щоб ви відкликали заяву з поліції.
Олександра довго не відповідала.
— Але я не можу її відкликати. Тепер же не від мене залежить, а від поліції.
— Правильно, — сказала Вероніка. — За такої суми справу про шахрайство на прохання потерпілої не закривають. Але відшкодування й ваше ставлення до нього врахують. Заплатить — це пом’якшить вирок. Так йому й поясню.
— Ще одна умова: нехай поверне балку.
— Яку?
— З лазні Федора Олеговича. З іменами моїх дітей. Покупцеві нехай віддасть гроші, а її привезуть назад до мого будинку.
Вероніка подивилася поверх окулярів і кивнула.
— Передам.
Через два тижні угоду підписали. Анатолій не з’явився, за нього підпис поставив адвокат. Олександра сиділа навпроти й читала рівні рядки: відшкодування за перекриття, за продані балки, витрати на експертизу. Наприкінці стояла окрема умова: «Відповідач повертає покупцеві суму, сплачену за вживану балку з вирізьбленими іменами; балка передається позивачці».
— Незвична умова, — сказала суддя, перечитуючи. Кільця у вухах хитнулися. — Раніше з таким не стикалася.
— Для мене це більше, ніж балка.
Суддя довго дивилася на Олександру, потім затвердила угоду.
На сходах суду Вероніка потиснула їй руку.
— На переказ грошей у нього місяць. Якщо не заплатить, візьмемо виконавчий лист, і гроші стягнуть із рахунку підприємства. Але, гадаю, до цього не дійде. Йому тепер важливо показати слідчому, що збитки відшкодовано.
— А справа в поліції?
— Відкрили. Попереду кримінальний суд. Якщо збитки відшкодує, з огляду на те, що раніше не судимий, найімовірніше, отримає умовний строк і штраф. Але судимість залишиться. — Вероніка помовчала. — Ще двоє робітників звернулися через невиплати. Доведеться йому розраховуватися з усіма.
— А Віталій?
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.