Життя без прикрас— Оригінал у Федора Олеговича, — спокійно сказала вона. — Він готовий прийти до суду й розповісти про продавця на чорній машині, який назвався господарем будинку. І опише тебе, і впізнає. Ти ж йому навіть своє прізвище залишив, Толю.
Брат довго не відповідав. Обличчя його посіріло.
— Сфабрикували, — вимовив він нарешті, уже без колишньої впевненості.
— Я з дитинства знаю цей завиток. У шкільних зошитах ти так само підписувався. — Олександра дістала накладну з горища й поклала поруч. — Тут теж твій підпис. Тільки папір уже на сосну третього сорту. Знайшовся в мене на горищі, під утеплювачем. Може, ти сам його там упустив.
У світлиці було чути, як цокає настінний годинник. Потім від дверей долинув тихий, виразний голос Ольги:
— Толю, це та сама розписка?
— Так.
— Для Федора Олеговича…
— Ти ж казав, що деревина від розбирання іншого будинку, — продовжила Ольга.
Анатолій різко повернувся до неї.
— Замовкни.
— Не замовкну. — Ольга стискала рукавички, стоячи біля дверей. — Ти казав, що продав Федорові Олеговичу деревину на лазню, що розбирав чужий будинок. Про Сашин будинок ні слова не було.
— Ольго, я тобі сказав…
— Ти сказав, ніби Саша просить купити в неї будинок, бо сама не дає ради й потрібні гроші. — Голос Ольги здригнувся. — Допомагаєш їй, казав. Я повірила. Навіть кімнату для неї приготувала. — Вона зі сльозами глянула на Олександру. — Сашо, чесне слово, я нічого не знала.
— Я тобі вірю.
Анатолій схопив дружину за руку.
— Їдемо. Нехай скаржиться куди завгодно. Ще побачимо, чого доб’ється.
Він потягнув Ольгу до виходу. За ними грюкнули двері, надворі заревів мотор. Олександра сіла на лаву, і лише тоді в неї затремтіли руки.
Віталій вийшов із прибудови, без слів підійшов до печі. Наливши з чайника води, поставив перед нею кухоль і сів з іншого боку столу.
— Ви чули?
— Усе чув.
— Він же вас звинуватив. Ніби балки продали ви.
— Чув. Сам себе виказав.
— Так. Назвав вас, а розписку Федорові Олеговичу залишив зі своїм ім’ям. Сам себе виказав.
Віталій кивнув.
— Вероніка казала: якщо людина бреше про те, що вже вдалося довести, значить, вона й сама розуміє, що програла, — сказала Олександра, дивлячись у кухоль.
— Розумна вона.
— Розумна, — погодилася Саша.
Вона ще посиділа, розглядаючи воду, потім заговорила знову:
— Шкода мені його. Знаю, чому шкода. Але ж він мене обікрав. Через нього мої діти могли загинути.
Віталій помовчав.
— Він вам брат. Цього нікуди не дінеш. Навіть ненавидіти його станете — братом він бути не перестане.
Наступного дня Олександра подала позов, який теж допомогла скласти Вероніка. Окремо, того ж дня, написала заяву до поліції про викрадення балок. Над аркушем сиділа довго, ніяк не підписуючи. Потім підпис усе-таки поставила.
Того ж вівторка до Вероніки прийшов Віталій. Приніс листування: Анатолій обіцяв розрахуватися наприкінці місяця. На фотографіях з об’єкта Віталій стояв на даху Олександри біля посинілих соснових балок; за ним виднілася велика чорна машина. Були й свідчення двох робітників із тієї бригади. Їм Анатолій теж недоплатив, і тепер обоє погоджувалися про це розповісти.
Вероніка переглянула папери та знімки, кивнула.
— Добре, будемо подавати. Але майте на увазі, Віталію: він може заявити, що ви в нього зовсім не працювали, випадково повз ішли. Тому знімки, де поруч із вами його машина, особливо важливі. Зробіть копії й тримайте в трьох різних місцях.
Віталій так і зробив.
Через місяць, як і обіцяла, приїхала Лідія Подольська. Будинок оглянула з колишньою увагою. У дитячій усе ще підпирали стелю колоди, зате поруч уже лежали рівно складені нові бруси — світлі, сухі, модринові. Віталій купив їх за Олександрині гроші від продажу рукавиць і за свій заробіток: за цей місяць він відремонтував сусідам лазню та сарай.
Над ліжками натягнули брезент.
— Що у вас тут? — запитала Лідія.
— Це бруси для нового перекриття, — відповів Віталій. — Потеплішає — почнемо. А брезент натягнули, щоб згори нічого не сипалося.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.